Державна соціальна служба для сім'ї, дітей та молоді | Соціальні історії

Написати це невеселе ессе мене підштовхнуло бажання допомогти тим матерям, які зіткнулися з проблемою наркоманії. Допомогти тим жінкам, яким життя здається нестерпним. Допомогти їм розібратись у ситуації, яка склалася, підтримати їх та завірити, що вихід є і він поряд.

Зараз я в цьому впевнена, але колись я також перебувала в стані повного відчаю, коли здавалося світ зруйнувався та немає сенсу в самому житті... Ось лише декілька епізодів мого шляху, шляху сумнівів та удач, помилок та невпевненості, повної безвиході та пошуку рішень.

З проблемою наркоманії я зіткнулася чотири роки тому. Пам’ятаю, як зараз: нічний дзвінок з відділення міліції, мій шок та оціпеніння, нічна гонитва, щоб врятувати сина, усвідомлення того факту, що мій син – НАРКОМАН.

Зараз, через деякий час, чесно дивлячись у минуле, я визнаю, що підсвідомо вже знала «ЦЕ», але, захищаючи себе, я не хотіла дивитися фактам в обличчя, гадала, що все відбудеться саме по собі, й що такого взагалі не може бути. Тому я вибрала поведінку страуса, який ховає голову у пісок. Так, у мене з’явилася перша помилка.

ПОМИЛКА 1. Наркоманія – згубна звичка, і мій син, якщо захоче, може її позбутися.

Але я помилялася, наркоманія це – хімічна залежність, це важка та небезпечна хвороба, до того ж смертельна. Тривалість системного вживання складає всього 3-5 років.

Але цей факт я усвідомила пізніше, коли я піддалася ПОМИЛЦІ 2: Мій син вживає наркотики - це страшно та соромно. Необхідно зробити все можливе, щоб ніхто із друзів та родичів не знав про це.

Наркоманія дійсно одна з найстрашніших хвороб. Але хворі не Ви, а Ваша дитина. Вашим завданням є відкриття для дитини всіх доcтупних каналів допомоги. Для цього, на Ваш жаль, необхідно поінформувати про це всіх близьких родичів та друзів, котрі є значимими для Вашої дитини.

По-перше, він буде впевненим, що Ви не готові миритися з наркоманією та замовчувати існуючу проблему, бо мовчання — знак згоди. По-друге, тим самим Ви даєте йому зрозуміти, що стали на шлях відкритої та безкомпромісної боротьби не з ним, не з проблемою загальної наркотизації, а з його реальною хворобою. По-третє, можливо, Ви зможете застерегти інших дітей від вживання наркотиків. Бо у Ваших друзів та родичів теж є діти і в їхню сім’ю може прийти таке ж горе. По-четверте, саме до цих близьких людей Ваша дитина може з будь-якого приводу звернутися за фінансовою допомогою. Ваше завдання — повідомити їх з якою метою будуть використані ці гроші. Тим самим Ви збережете любов, повагу та підтримку близьких людей.

Пам’ятайте, головне – не зберегти власний імідж, а допомогти дитині справитися с наркотичною залежністю.

Не розуміючи всього цього, я пішла іншим шляхом.

ПОМИЛКА 3. Якщо я умовлю сина пройти курс лікування в лікарні, він визнає, що є наркоманом та, вилікувавшись у лікарні, більше ніколи не буде вживати наркотики.

Часто можна почути від інших батьків, що вони вже неодноразово „лікували” своїх дітей, але все марно. Справа в тому, що мова йде про медикаментозне відновлення фізичного здоров’я, зняття абстиненції (кумару), а це лише перший незначний крок на шляху одужання. Далі йде психологічна реабілітація та вирішення інших проблем, які виникають внаслідок вживання наркотиків. Це довготривалий процес, 3-6 місяців, але оминути його неможливо.

Киянам допомогу можна отримати в інформаційно-консультативній соціально-наркологічній приймальні за адресою: вул. Довженка, 2, каб. 14, тел. 456-11-28.

Йшов час, а мій син продовжував вживати наркотики. Його виключили з інституту, він перехворів гепатитом, з’явився умовний термін покарання, витрати грошей перевищили всі норми, з дому стали зникати речі. Життя здавалося незносним та жахливим.

ПОМИЛКА 4. Якщо моя дитина постійно зривається, то це жахливо і просто катастрофічно.

Катастрофою для Вас може бути тільки один стан – стан, в якому Ви не здатні реально оцінити ситуацію, що склалася, та вибрати нову стратегію власної поведінки.

У сім’ї наркозалежного повинні існувати правила поведінки не тільки для нього, але й для всіх інших членів родини.

Я за методом проби і помилок визначила декілька головних правил поведінки батьків:

1. Незалежно від ситуації поводитись треба гідно.

Ви – доросла людина і в жодній ситуації не маєте права на істерику. Ви не маєте права кричати, використовувати фізичну силу та кожні дві хвилини бігати за заспокійливими ліками. Зрозумійте, що біда, яка трапилася у Вашій родині, не стане трагедією, якщо Ви зможете поставитися до неї так само, як і до вирішення інших Ваших проблем: спокійно та виважено.

А шантажу у Вашому житті очікується багато: «якщо ви купите мені «мерседес», мені буде чим зайнятися і я перестану колотися», «якщо ти не даси мені 500 доларів і я не віддам борги, то мене вб’ють», «якщо ви не дасте мені грошей, то я покінчу із собою – просто зараз у ванній кімнаті». І навіть «якщо мене залишить кохана Маша, я буду колотися».

На всі ці «якщо..., то» можна спокійно відповідати: «ні».

«Через рік, після того як лікар скаже мені, що ти більше не вживаєш наркотики, ми з батьком розглянемо питання про купівлю машини».

«Хай та людина, якій ти винен, прийде до мене с паспортом, напише розписку, і я віддам борг йому, а не тобі».

«Йди у ванну кімнату та вбивай себе. Краще не мати сина, ніж мати істерика, який не може справитися із собою».

«Ти сам образив Машу, стосунки з нею ти будеш прояснювати сам. Хоча ми думаємо, що Маша тебе любить і все зрозуміє та простить, якщо ти перестанеш колотися».

Не бійтеся шантажу самогубством. Людина, яка шантажує таким чином, вкрай рідко вдається до самогубства. Зрозумійте, що він занадто для цього себе любить. Якщо навіть він щось зробить із собою, то тільки на Ваших очах, щоб Ви своєчасно могли його врятувати. Саме так досягається бажаний результат.

Наркоман, навіть якщо йому більше 20 років, за своєю поведінкою все одно залишається дитиною і завжди все робить навпаки. Тому незкінченні багатогодинні розмови про наркотики, звинувачення, педагогічні бесіди абсолютно безрезультатні і дають прямо протилежний ефект.

Молода людина давно звикла, що Ви погрожуєте, обіцяєте «здати його в лікарню примусово», «засадити всіх його друзів за грати», «залишити його без грошей». Він не чує 80% інформації Ваших монологів.

Це відбувається тому, що зі всіх своїх погроз Ви не виконуєте жодної. Після кожного Вашого монологу він радісно дає обіцянки. Причому обіцяє все, що завгодно, але нічого не збирається виконувати. Наркоман ніколи не буде вірити Вашим словам. Він вважає Вас своєю власністю і думає, що Ви не готові на рішучі вчинки. Якщо ж Ви знайдете в собі сили зробити такий вчинок, він одразу почне по-іншому думати.

Цим правилам та багато чому іншому я навчилася на інформаційних заняттях, які спеціально для родичів залежних організовують в центри соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді. Мені особисто дуже допомогли ці заняття, на яких я позбавилася багатьох своїх хибних поглядів.

ПОМИЛКА 5. Я не можу не залежати від власної дитини. Батьки повинні жити його життям та його проблемами.

Якщо Ви згодні з даним твердженням, то Ви вже самі потребуєте лікування. Лікарі та психологи називають цей стан співзалежністю. 93% батьків наркоманів (особливо – матерів), які не пройшли курс психотерапії чи тренінгових груп під керівництвом психолога-практика, страждають від співзалежності. Детальніше про це Ви можете дізнатися на заняттях із психологом в центрі.

Тут мені хотілося б дати головну практичну рекомендацію щодо побудови нормальних сімейних стосунків.

Безумовно, не можна не бачити страждань власної дитини, не реагувати на них емоційно та не співчувати. Але, зверніть увагу, як талановито дитина навчилася використовувати Ваш емоційний стан у власних цілях. Усі наркомани віртуозно маніпулюють власними батьками.

Задумайтесь, Ви практично відмовилися від власного життя та власних інтересів. Коли Ви переступаєте поріг власного дому, Ви повністю залежите від того, в якому стані й настрої знаходиться Ваша дитина. Більш того, Ви навіть ображаєтесь на інших членів родини, якщо їм вдається зберегти хоча б частку власного спокою, знайти в сім’ї «екологічну прогалину». Ви ж перші звинувачуєте їх у черствості та байдужості. Ви насильно втягуєте інших членів родини в стан співзалежності.

Необхідно чітко провести межу між Вашим життям та життям Вашої дитини, між власними інтересами та інтересами дитини, а головне – визначити ступінь відповідальності кожного за те, що відбувається в сім’ї.

Дайте право і можливість іншим членам сім’ї (особливо іншим дітям в родині) жити власним життям. Не треба протидіяти їх бажанню не втручатися у проблеми наркомана.

Приділяйте іншим членам сім’ї не менше уваги, ніж дитині, яка вживає наркотики. Мені відомі випадки, коли й друга дитина в сім’ї починала вживати наркотики, називаючи при цьому головною причиною боротьбу за увагу, підтримку та співчуття батьків. «Йому все, а мене просто ніхто не помічає, ніби у мене немає проблем». «Я весь час чую, що я такий безпроблемний і тому безсердечний. Бо брату так погано, а я увесь час чіпляюсь до матері з усякою дрібницею». У відповідь на це друга дитина неначе кидає сім’ї виклик: «Хочете не дрібницю, отримуйте... »

Якщо Вам не вдається виконувати ці рекомендації самостійно, звертайтеся до психологів у мережі центрів.

Втім, я продовжувала своє «ходіння по муках».

ПОМИЛКА 6. Моя дитина, вживаючи наркотики, впала так низько, що повинна бути за це жорстоко покарана.

«Не судите, да не судимы будете». Не треба перероблювати Вашу дитину. Вам теж не сподобається, якщо хтось насильно буде старатися переробити Вас, стосунки перетворяться на безперервну сварку. Ви згадаєте йому всі вчинки та помилки за все життя. Можна сміливо твердити, що покарати людину за все неможливо, і в цьому немає сенсу.

Інша справа, що Вам доведеться визначитися з певними правилами її поведінки і проживання у сім’ї. Самі вимоги повинні бути розумними і ні за яких обставин не зазнавати змін. Дитина мусить знати, що на кожний свій неправильний крок негайно отримає Вашу відповідь.

Погрози і покарання у цій ситуації дуже часто виявляються малоефективними. Оскільки ситуація в родині ускладнюється, дитина буде намагатися якомога більше часу проводити поза сім’єю, тобто у своїй звичній компанії.

І настав час, коли я практично падала від втоми. Виходу не було.

Виникла ПОМИЛКА 7. Я не маю більше сил боротися з наркотиками, я не знаю, як мені справитися з ситуацією.

Будь-яка людина, навіть дуже сильна та успішна, має право на хвилини слабкості та відчаю. Адже абсолютно сильних людей не буває. Це ілюзія. У кожного в житті можуть виникнути моменти втрати емоційної рівноваги. Особливо часто це трапляється з батьками наркозалежних, бо їхнє емоційне життя у постійній напрузі.

Правило 1. Обов’язково залишайте собі можливість розслабитися.

Це може бути зустріч з друзями, які знають про Ваші проблеми та здатні Вас підтримати. Йдіть у театр чи на концерт. Врешті-решт, їдьте за місто чи у відпустку. Пам’ятайте, що Ви також маєте право на відпочинок від безперервної боротьби.

Правило 2. Ніколи не забувайте, що це не Ви боретесь з наркотиками, а Ваша дитина.

Відповідальність за цю боротьбу повинна повністю бути покладена на наркозалежного. Вашим завданням є емоціональна підтримка його тільки в тому випадку, коли він робить реальні кроки до одужання, а це, швидше позитивні, ніж негативні емоції.

Правило 3. Дозвольте Вашій дитині спробувати зупинити вживання наркотиків самостійно.

Якщо Ваша дитина вперше розповіла Вам про вживання наркотиків, але категорично відмовляється йти до лікаря, то дозвольте їй спробувати боротися з залежністю наодинці. Ви повинні розуміти: якщо дитина вживає героїн (чи інші опіатні наркотики), самому справитися з цією проблемою практично неможливо. Дайте змогу дитині відчути це самій. Ви ж можете зателефонувати до центру, зустрітися з психологом та порадитися, як можна допомогти дитині в даній ситуації.

Правило 4. Не треба боротися наодинці. Допоможіть дитині знайти спеціаліста, який допоможе їй справитися з проблемою.

Це єдина «послуга», яку Ви можете зробити. Самому йти до спеціаліста «здаватися» може бути страшно та соромно. Вам слід підтримати рішення звернутися до фахівця та бути присутньою «у якості моральної підтримки» на першому прийомі. Ваш власний досвід допоможе розібратися у питаннях довіри чи недовіри до спеціаліста та установи, до яких Ви звернулись.

Більш того, всі Ваші дії, про які я говорила раніше, повинні мати на меті візит до психолога. Психолог – це спеціаліст, який побачить Вашу сімейну ситуацію зі сторони і дасть пораду з конкретної проблеми.

Якщо Ви довіряєте психологу, з яким почнете спілкуватися, налаштовуйтеся на тривале співробітництво. Пройде достатньо часу, перш ніж Ви будете обходитися без порад. Це я перевірила на власному досвіді. Це працює та допомагає.

Зараз я та мій син ідемо шляхом одужання. Він проходить соціально-психологічну реабілітацію в одному з центрів соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді, а я – постійний відвідувач груп для родичів наркозалежних. Безумовно, не все йде, як хотілося б, але відчутні зміни вже є.

Не залишайтеся наодниці зі своєю проблемою!

Який, насправді, гарний, яскравий світ навколо! Звісно у маминому животику було тепліше і затишніше, але ж тепер навколо скільки усього цікавого. Тут багато зовсім маленьких діточок, їх мами милуються ними, годують та пестять повсякчас. Всі такі добрі, усміхнені. А найгарніша з усіх – моя мама! І я у мами найкращий! Я ще й досі не бачив тата, та, мабуть, він просто дуже зайнятий і невдовзі обов’язково прийде, підніме мене на руки, як інші татусі своїх дітей і скаже, що я на нього схожий…

Нас із мамою вже скоро відпустять додому. Ура! Нарешті у мене буде своя затишна кімната, я побачу своїх родичів. Звісно, доведеться вислуховувати, чиї у мене очі, вуха, волосся, ніс, але це нічого. Я знаю, що мої, а вони й не здогадуються. Хочу додому! Хочу побачити тата, який так і не прийшов до нас із мамою за ці два тижні. Мама теж, мабуть, скучила, бо часто журиться, плаче нишком. Не сумуй, мамо! Ми ж разом і все буде добре!...

Сьогодні вранці моя мама не йде до мене. Я вже зголоднів і починаю вередувати, плакати, щоб на мене звернули увагу медсестри і покликали маму, яка чомусь забарилася. Але вони зупиняються коло мене і так жалісливо дивляться, а одна, навіть, взяла на руки і погойдала, мабуть їй я теж сподобався. Та де ж мама?!...

Я довго не вірив у те, що мама відмовилася від мене, що тато покинув її ще до мого народження. Думав, що все це поганий сон і треба тільки прокинутися, щоб мама знову була поряд, пригорнула мене до себе, поцілувала і всміхнулася. У мене дуже красива мама і я теж гарний, але вона так і не повернулася, щоб забрати мене…

Після сніданку я почув, що мене хочуть віддати до дитячого будинку. Медсестри думають, що я нічого не розумію, бо малий, та я чув, що там теж багато малих діток, від яких відмовилися батьки і я зможу з ними гратися. Тільки мені тепер не буває весело, бо я дуже сумую за мамою. Вона часто сниться мені і я зовсім не хочу прокидатися. Чому так сталося? Невже мамі зовсім не цікаво як у мене справи? Мене легко впізнати, бо я не вмію посміхатися і мені дуже бракує родинного тепла, затишку і піклування. Я швидко росту і вже трохи вмію розмовляти і мені так хочеться побачити її, розказати як я скучив за нею!... Де ти, мамо?!

На сьогодні існують різноманітні форми сімейного виховання таких дітей, зокрема, створення прийомних сімей, дитячих будинків сімейного типу, опіка (піклування) та усиновлення. Ви можете обрати будь-яку з них і, зігрівши знедолену дитину теплом сім’ї, зробити цей світ кращим і добрішим.

За більш детальнішою інформацією звертайтесь до центрів соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді області.

Як розтопити байдуже материнське серце?

Ніна Іванівна п’ятдесят років відпрацювала в школі вчителем молодших класів. Виростила сина, потім допомагала сину піднімати дітей – онука Валерія і внучку Тетяну. Вийшла на пенсію і сподівалася пожити, врешті-решт, для себе. Та видно не судилося – Тетяна вийшла заміж і народила правнука – Данила. Зовсім скоро стало зрозуміло, що дитина окрім Ніни Іванівни нікому не потрібна. Сімейне життя у онучки не склалося, з чоловіком вона розлучилася, почала зловживати алкогольними напоями, не приділяла уваги сину, вела «нічний» спосіб життя. Мати і брат Тетяни, з якими вона проживає в одній квартирі, теж, як кажуть, «не просихають». Батько Тетяни – син Ніни Іванівни – давно розлучився з дружиною і не цікавиться життям своїх дітей – у нього інша сім’я.

Маленький Данило практично голодував, не кажучи вже про відсутність елементарного догляду за зовнішнім виглядом, одягом дитини. Мати залишала його без нагляду іноді на кілька днів. Спокійно спостерігати за цим Ніна Іванівна, звичайно, не могла, тому забрала правнука до себе. Зараз Данилкові вже дев’ять років, живе він з прабабусею.

Тим часом Тетяна вийшла вдруге заміж, у 2008 році народила другу дитину, і невдовзі знову розлучилася.

До поля зору Енергодарського міського центру соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді, що у Запорізькій області, сім’я потрапила за повідомленням з медчастини – мати не відвідує дитячу поліклініку для планового огляду немовляти. Проведене спеціалістами центру спільно з службою у справах дітей соціальне інспектування виявило цілу низку проблем: відсутність елементарних умов для повноцінного догляду за дитиною (немає навіть ліжка), незадовільні санітарно-гігієнічні умови, проживання старшого сина з прабабусею, зловживання алкоголем всіх дорослих членів сім’ї, великі борги за комунальні послуги, відсутність документів на отримання соціальної допомоги на новонароджену дитину.

Рішенням постійно діючої комісії з питань координації дій щодо попередження насильства в сім’ї та роботи з сім’ями у складних життєвих обставинах сім’ю Тетяни було взято під соціальний супровід. Соціальним працівникам було над чим попрацювати: допомогти в оформленні документів на отримання соціальної допомоги на дитину, сприяти формуванню навичок догляду за новонародженою дитиною та відповідального ставлення до своїх батьківських обов’язків.

Постійний контакт, соціально-педагогічні бесіди допомогли Тетяні усвідомити свою відповідальність за дітей. Та моніторингове інспектування виявило, що до подолання кризи ще далеко: хоч мати і почала цікавитися життям старшого сина, який продовжує жити з прабабусею; санітарно-гігієнічний стан квартири все ще незадовільний. Тому було прийняте рішення про продовження терміну супроводу сім’ї. Акцент в роботі тепер було зроблено на постійному контролі за додержанням санітарно-гігієнічних норм та формуванні почуття відповідальності за дітей у матері.

Здавалося б, як можна змінити людину за три місяці контролем і розмовами? Та виявилося, що іноді людині потрібно відчути саме це – що ти комусь небайдужий, небайдужі твої діти. Про контроль мріють діти, яким не вистачало материнської любові та уваги, бо це все ж таки увага. Виявилося, що дитинство Тетяни було позбавленим материнської любові і уваги. Можливо, тому зовсім постійна увага до проблем молодої мами, так добре спрацювали у випадку з Тетяною. Досить швидко були досягнуті результати, яких зазвичай не дають і значно більші зусилля. У квітні 2009 року сім’я була знята з соціального супроводу з позитивним результатом. Старший син поки що живе з прабабусею, але найближчим часом Тетяна планує забрати Данила до себе.

Крім того, центр постійно допомагає Ніні Іванівні: залучено спонсора для придбання одягу та канцтоварів до школи для Данила, надається гуманітарна допомога одягом та взуттям. Ніна Іванівна є членом сімейного клубу, засідання якого вона постійно відвідує і де завжди може отримати добру пораду і підтримку. Сподіваємось, найближчим часом все стане на свої місця в цій сім’ї: мати виховуватиме дітей, а прабабусю вони всі разом будуть відвідувати і підтримувати.

Дівчинка знайшла своє щастя – родину

Ірина Гладченко живе в прийомній сім’ї недовго. Валентина Степанівна та Василь Михайлович Сердюки їздили по неї у дитячий притулок «Черешеньки», Коропського району, що на Чернігівщині. Іринка не сирота. У неї є рідні мама і тато, бабуся, старша сестра і два братики. Але у кожного з них окреме життя. Братиків Сашка і Миколу узяли на виховання в прийомну сім’ю. Старша сестра Олена навчається у Чернігові, в професійно-технічному училищі побутового обслуговування.

Та життя дівчинки змінилося після того, як її вдочерила родина Сердюків. Історія появи її в цій родині захоплююча. ЇЇ теперішня мама – Валентина Сердюк, за фахом медсестра, понад чверть віку працювала в обласному тубдиспансері. Відтоді, як побачила покинутих дітей в лікарні, не раз думала про те, щоб прихистити хоча б одне знедолене маля. Сама ж народила й виростила трьох дітей, має уже восьмирічну онуку. Але думки про знедолених дітей її не полишали.

Якось Валентина Степанівна прочитала в одній з обласних газет листи дітей з притулку «Черешеньки». Її дуже розчулили слова однієї дівчинки, Тетяни: «Дуже хочу побачити маму». У газеті також було її фото. У різдвяні дні Валентина взяла чоловіка і поїхала з ним до «Черешеньок», побачитися з тією дівчинкою. Але Тетяна не захотіла оселитися в їхній сім’ї. Дівчинка сказала, що буде чекати маму.

Там в одній кімнаті з Тетянкою мешкала Іринка. Вона звернулася с проханням до Валентини забрати її. Не відразу родина зважилася на це, хоча жвава і весела дівчинка припала їм до серця. Родина Сердюків подарувала дівчинці мобільний телефон, щоб та їм час від часу телефонувала. Якось Іринка зателефонувала Валентині і повідомила, що зараз перебуває в Чернігові, у школі для дітей з вадами зору. Так сталося, що саме в той момент жінка проїжджала поряд. Вона накупила гостинців і відвідала дівчинку. А потім вже не змогла її там залишити.

Певний час родина Сердюків збирала всі необхідні документи, Валентина Степанівна та Василь Михайлович проходили навчання для прийомних батьків. У цьому всьому їм допомагали працівники центру соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді. І ось уже кілька місяців Іринка живе у просторому, світлому будинку своїх прийомних батьків. Вона встигла потоваришувати зі своїми новими сестрами, а ті сприймають її як рідну. Місця всім вистачає, як і в оселі, так і в добрих серцях родини Сердюків.

Від прийомної сім'ї до дитячого будинку сімейного типу

Родина Масленнікових завжди мріяла мати велику і дружню сім’ю. Маючи своїх трьох дітей вони не побоялися взяти на виховання ще сімох прийомних.

Вперше бажання взяти прийомну дитину з’явилося у Уляни Олексіївни тоді, коли вона перебувала у лікарні зі своїми дітьми. Там вона побачила дівчинку – Іринку, сумну і зовсім самотню, яку не провідували ні батько, ні мати. Чоловік Уляни був не проти взяти дівчинку у родину. А поки вони дізнавалися, як влаштовують дітей у сім’ю, до лікарні потрапили ще троє сестричок, яким випала тяжка доля – при живих батьках пізнати, що таке голод і холод. Тож не змогло подружжя залишитися байдужими до долі цих дітей, а бажання створити прийомну сім’ю зміцніло.

Багато перепон пройшли Уляна Олексіївна і Олександр Володимирович, та спеціалісти центру соціальних служб для сім’ї дітей та молоді допомогли їм створити прийомну сім’ю. Перша прийомна дочка – Іринка. Через деякий час сім’я забрала і двох сестричок Настю та Єльміру, а згодом і третю – Карину. Та подружжя на цьому не зупинилося, і на базі своєї прийомної сім’ї створили дитячий будинок сімейного типу, що дало можливість взяти ще кілька обездолених діток. Так в сім’ї Масленнікових з’явилися братик та сестричка – Микола та Зоя, а потім і Алінка. Мабуть, за безмежну і щиру любов і доброту до дітей, життя подарувало батькам маленьке диво, у них народилася маленька Кароліна.

Пройшло вже майже три роки, як подружжя виховує всіх своїх дітей. Вони ніколи не забудуть той момент, коли вперше побачили своїх прийомних дітей, і не змогли лишитися осторонь нелегкої долі малечі. Незважаючи на всі труднощі, що виникали і виникають у їхній родині вони впевнено долають, адже знають – це і була мрія їхнього життя. Разом вони переживають кожне досягнення, святкують кожну свою маленьку перемогу, перемагаючи разом кожну невдачу. У цій родині ніколи не буває сумно: то шкільні предмети засвоюють, то грають на фортепіано, то навчаються самозахисту в гуртку кікбоксингу, а ще усі разом вчать нові віршики та пісні для домашніх вистав. Ось так, хвилини вільної немає, настільки насичений подіями кожен день.

Так ці люди повернули радість у дитячі серця покинутої малечі, на які вони вже і не сподівалися, дали їм ту батьківську любов, яку не змогли або не захотіли дати їм рідні батьки.

Леонід почав усе з «чистого листа»…

Мабуть, немає такої людини в світі, яка б у своєму житті не робила помилок і не хотіла б щось виправити, змінити свій стиль життя, або спробувати щось змінити в собі.

Саме таке нелегке життя випало на долю одного молодого юнака, з яким працівники районного центру соціальних служб для сім’ї , дітей та молоді Луганщини познайомились після його звільнення з виховної колонії.

Хлопець - інвалід дитинства, все життя прожив з матір’ю, яка зловживала спиртними напоями, та старшим братом, який зовсім не є взірцем, бо постійно знаходиться в місцях позбавлення волі. Родина була малозабезпечена, тому юнак з дитинства почав заробляти на життя, але й цього було замало для того, щоб хоч якось прохарчуватися. І ось, одного дня Леонід «позарився» на чужий заробіток, який і став причиною того, щоб опинитися у виховній колонії.

Звісно, це не найкращий початок становлення особистості молодого юнака, формування життєвих орієнтирів, але – це урок, урок життя для тих, хто більше не хоче випробовувати долю, а намагається використати шанс на повноцінне життя.

Юнак звільнився… Але вдома, Леоніда очікували ті ж самі проблеми, які були і раніше, бо кому потрібен юнак-інвалід та ще з кримінальним минулим? Але він твердо вирішив для себе, що повертатися до колонії, де ламається життя, де руйнується особистість, більше не хоче.

За допомогою соціальних працівників районного центру СССДМ хлопець отримав допомогу в оформленні пенсії по інвалідності. Була надана гуманітарна допомога Червоним Хрестом. Зараз вирішується питання працевлаштування юнака.

Хлопцю ще багато слід зробити, щоб почати нове життя в суспільстві, яке таких людей сприймає, як непотрібний прошарок. Найголовніше те, що Леонід зробив крок у майбутнє, крок в напрямку повноцінного життя, сповненого не лише докорами та насмішками.

Щоденна робота районного центру соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді

Треба поспішати до добра,
через мости, крізь терновища
й дати, щоб не лише в себе життя ввібрати,
але й устигнути віддати…

Проблеми, проблеми… У кого вони не виникають?! Хочеться допомогти у їх вирішенні всім категоріям населення, в тому числі підліткам та молоді, які переступили межу суспільної моралі. Одні в меншій мірі, за що умовно засуджені, інші в більшій мірі та відбувають покарання у виправно-трудових колоніях та тюрмах. Неможливо викреслити цю категорію людей з нашого життя, неможливо їх не помічати. Це наш біль, наша провина. Чи доводилось Вам дивитись у їх очі? Чи було бажання витягнути з їх дна надію і віру? Це тяжко, але можливо. В такі очі сина та матері заглянули сьогодні ми. Одинадцять років тому в сім’ю прийшло тяжке випробування, народилася довгоочікувана дівчинка, приречена з першого дня встановленим діагнозом – дитячий церебральний параліч. Тільки зараз мама зізналася, що в період вагітності страшно була побита п’яним чоловіком, але вірила в чудо, що все минеться. Не минулося. І знову випробування – оступився старший син, хотів допомогти матері матеріально, але… ст. 309 Кримінального кодексу України, суд, вирок замінений двома роками умовно. Можливо врятували сина ті материнські вистраждені очі, в які неможливо дивитися без співчуття і болю. Сьогодні вони прийшли до нас, ми взяли цю сім’ю під соціальний супровід.

Це лише один приклад проблем, з якими центр працював на цьому тижні. А загалом таких сімей безліч, як і проблем у них. І всім, без винятку, ми готові допомогти.

Кожен наш день – це випробування на людяність, на моральність, на витривалість, на кількість кинутих зерен добра в чиєсь серце… Хочеться, щоб не гас вогонь цих прекрасних якостей у соціальних працівників.

“Візьміть дитину у родину”, “Чужих дітей не буває”, “Врятуйте дитину від сирітської долі” – такими закликами рясніла преса Новоград-Волинщини з метою збільшення звернень небайдужих громадян щодо усиновлення, створення прийомних сімей, дитячих будинків сімейного типу.

Результат оголошення на радіо теж не примусив себе довго чекати: за чотири робочі дні до центру звернулися три сім’ї. Це означає, що як мінімум три дитини зможуть знайти сімейне тепло. Центр продовжує роботу з кандидатами: проведено перше знайомство, надано основну інформацію і домовлено про наступні зустрічі.

Завжди приємно бачити вогники щирості і добра і очах тих, чиє серце не холодне до самотніх і покинутих малюків. Вони варті нашої уваги, допомоги, любові. Тому що це наші діти, бо чужих не буває!

Серце до серця

По-різному складаються жіночі долі, кому вона посміхається, а для кого влаштовує випробування.

Як і більшість дівчат Олена Г., у свої 18 років була щасливою та безтурботною. Навчалась у ліцеї, спілкувалась із однолітками, зустрічалась з хлопцем. Здавалось усе було серйозно у стосунках між закоханими, але незабаром Олена зрозуміла, що вагітна. Дізнавшись про це “наречений” покинув дівчину. Олена була у відчаї і страх перед майбутнім підштовхнув її до того, що вона залишила дитину у пологовому будинку.

Вчасне втручання та тривала робота спеціалістів Старобільського районного центру СССДМ що на Луганщині, завідуючого районним пологовим відділенням сприяло тому, що Олена забрала дитину у сім’ю. Спільними зусиллями вдалося уникнути сирітства дитини. Допомогли дитячим харчуванням, одягом, сприяли оформленню документів, та соціальної допомоги при народженні дитини.

На сьогодні Олена зустріла порядного, люблячого чоловіка, який став гарним батьком для її дитини.

Сьогодні в місті Ровеньки, що на Луганщини функціонує 7 прийомних сімей, в яких виховується 9 дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування.

Нещодавно в родині Ткачових відбулося справжнє свято – у них з’явилась прийомна дочка Тетяна. Дитина проживає в родині 4 тижні. Батьки купили Тетяні весь необхідний одяг. Дівчинці дуже подобаються обновки і вона вдячна батькам за це, тому що у неї ніколи не було такого вбрання. Зараз проходить період адаптації – Тетяна звикає до домашніх умов, вивчає прийомну сім’ю, будує відношення з біологічною дитиною.

Допомагає сім’ї і Тетянці у встановленні стосунків, у вирішенні питань і проблем соціальні працівники центру соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді, які здійснюють соціальний супровід прийомної сім’ї.

Завдяки співпраці ЦСССДМ із Управлінням освіти Тетяна приступила до навчання в Ровеньківській гімназії №1 в українському класі. Організована робота зі шкільним психологом по адаптації в новому колективі. Незважаючи на те, що проблеми знань дівчинки відчутні, прийомні батьки допомагають Тетяні подолати усі перешкоди, які виникають у навчанні, та підвищити рівень знань.

«Чужих дітей не буває…

Життя Зіни складалося, як у багатьох її ровесників. Закінчила школу, вийшла заміж і вже у 19 років доля подарувала їй з чоловіком донечку Марину, а ще через 3 роки сім’я поповнилась сином Русланом. Здавалося, живи та радуйся. Та непомітно, нишком перетнув життєвий шлях Зіни зелений змій, і все пішло прахом – сім’я розпалася, Зіну позбавили материнських прав, діти опинилися в інтернаті. Згодом батько дітей, виїхавши на постійне місце проживання до Німеччини, забрав сина і доньку до себе. Діткам пощастило… Третю дитину Зіна народила вже в другому шлюбі. Проте і їй не дала ні материнського тепла, ні любові і все з тієї ж причини – пиячила, забуваючи не лише про доньку, а й взагалі про все, окрім триклятущого зілля. І знову позбавлення материнських прав. Дівчинку забрала бабуся по батьковій лінії…

Хто батько ще однієї дитини, мабуть, не знає й вона сама. Але життя і цього малечі мало відрізнялося від життя її сестер і братів на перших етапах їхнього існування. Цілих чотири роки хвора на алкогольну залежність жінка тинялася з маленькою дитиною по підвалах і смітниках і жодна, жодна душа - ні рідні, ні сусіди, ні двірники, ні просто перехожі не стурбувалися цим фактом, не пройнялися долею нещасного маля… Та Господь милосердний…

Ранній вечір вже огорнув місто, мороз, набираючи силу, добирався до позначки - 30^о, а в хаті було тепло і затишно. Родина Олени і Сергія спілкувалися в родинному колі, аж раптом, почувся собачий гавкіт. Олена вийшла на двір. Голос собаки був особливий, і рвався він до хвіртки. Олена вдивилася за паркан. У ворота щось шкреблося. Підійшовши, зойкнула: то була дитина. Молода жінка огледілася навколо. Але поруч нікого не було. «Хто ти? Де твоя мама?» Дівчинка щось намагалася пояснити. «Мама, мама», - і кудись показувала рученятами. «Де ж вона, твоя мама?» - захвилювалася Олена. Навкруги нікого. Пішла вулицею і побачила жінку, котра лежала у снігу. «Мама, - намагалася пояснити дитя, - мама…» Та, що лежала у снігу, була п’яна.

Було по лютневому холодно і незатишно.У її руках була чужа дитина, а у калюжі її ненька. Цієї жінки Олена ніколи не бачила.

Олена знала хату, де збираються завсігдатаї «клубу» за подібними інтересами. Пішла туди. Там справді знали жінки. «Горе матір» відвели спочивати. А дитя… Защемило Оленине серце, біля якого пригрілося чуже дитя – занедбане, благенько одягнене і з не по – дитячому розумними очима, які бачили те, що їм не треба було бачити, і страждали. «Вона буде у мене… Віддам матері, як проспиться», - сказала рішуче.

Побачивши маленьку дитину, з якою мама з’явилася знадвору, чоловіче населення родини було дуже здивоване. Такого подарунку ніхто не чекав. Крім «ням – ням», здавалося, дівча нічого не вміла говорити. Але у той небагатий лексикон входило все матюччя. Зрештою, наївшись, дівчинка, ввійшовши в іншу кімнату, вляглася там прямо на підлогу на купу кинутих речей.

Олена з чоловіком все зрозуміли: вона ніколи не бачила ліжка і ніколи не спала на ньому. Вона знала, що люди, з якими мала справу вона, точніше її мама, це роблять на купах лахміття прямо на підлозі.

Мама відсипалася до пізнього вечора, не надто поспішаючи за донькою, яка знаходилася невідомо де і у кого. Ні відчуття відповідальності, ні небезпеки, ні жалю, ні любові. Навіщо високі слова?!.. Просто материнський інстинкт. Не було нічого. У хвіртку родини постукали пізно. Була ніч. Олена розбудила і одягла маля: «Мама прийшла»… Зрозумівши весь трагізм ситуації, дитя знову зіщулилося, а очі стали, як колись не по – дитячому дорослі. Дівчинка не хотіла йти, вчепившись за Оленину шию… Щось перевернулося у її душі. Хвіртка рипнула – і знову все стало, як і раніше. Хоча…ні. Тепер Олена знала, що існує дівчинка, котру, виявляється, звуть Альона і котра дуже нещаслива. Всю ніч щеміло жіноче серце.

Вранці Олена прибігла до сусідки. «Пішли, провідаємо дитя. Я візьму нагодую його, обігрію»… Пішли. Треба було бачити, як злетіло те дитя на руки, як вчепилося воно за шию.

… Свєт?! – радісно і здивовано крикнула Альона, опинившись у хаті… світло, воно було для неї дивом, як і м’яке ліжко з чистими простирадлами.

Відчуваючи, що дитя вдало прилаштоване, рідна мати не надто поспішала за ним. Втім забрала знову. З кожним разом ніби хтось відривав частину Олениної душі, до якої все більше прикипала ця крихітка… У черговий раз кинулася на пошуки сама. І коли знайшла, знову таку ж брудну, голодну і занедбану, дівчина радісно вигукнула: «Моя мама прийшла! Ти – моя мама. Не віддавай мене». «Ні, не віддам», - притискала дитя до грудей Олена.

Але ж, як на законних підставах залишити дитину у себе? Як подарувати дівчинці справжню родину, відігріти маленьке сердечко материнською любов’ю? Питань безліч, але хто ж допоможе їх вирішити. Оленина знайома порадила звернутися до міського центру соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді, де працюють досвідчені фахівці, які здатні завжди прийти на допомогу. Олена скористалася її порадою і ніколи про це не шкодувала. Розпочалась кропітка щоденна робота. Як зазначила спеціаліст міського центру соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді, щоб дитина проживала з Оленою, треба було позбавити справжню матір її материнських прав. Хоча, правильніше, матір біологічну. Бо справжньою є та, що взяла чуже дитя за своє. Бо лише у справжньої може боліти душа від запитання: «Як вона там?»

З паперами виявилось досить складно. Дитина ніде не була зареєстрована, а отже не мала навіть свідоцтва про народження. Щоб встановити місце народження дівчинки довелось попрацювати немало. Як повідомили з одного з пологових будинків Дніпропетровської області, це сталося саме у них. Зрештою стала відома дата народження Альони. З’ясувалося, що вона лише на місяць менша за Олениного молодшого сина… А щоб привести маму на суд, працівникам центру довелось їхати… на міський смітник. Але врешті решт, здолавши всі юридичні кордони у Олени та Сергія крім двох синів, з’явилася і прийомна донька. Завдяки працівникам центру та їх соціальному супроводу родина ніколи не залишалась наодинці зі своїми проблемами. А проблем на перших порах виникало чимало. Потрібно було вчасно оформити всі необхідні документи на отримання соціальної допомоги, пройти медичне обстеження та вилікувати застарілі хвороби, потрібно було влаштувати дівчинку до дитячого садочка, навчити її розмовляти, спілкуватися з однолітками і, взагалі, дитині потрібно було багато надолужити, тому що у свої чотири рочки вона не вміла робити елементарних речей - не вміла, тому що її ніхто цьому не навчав. З родиною довелося працювати психологу міського центру соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді, яка консультувала не лише дорослих членів сім’ї, але й проводила коррекційну роботу з малечею. Але минув деякий час, і дитина зажила повноцінним життям, в родині, де панує любов та злагода.

Оленина родина завжди відчувала підтримку працівників міського центру соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді, адже за сприянням центру та завдяки спонсорській підтримці депутатів для Альони було придбано меблі та іграшки. Діти відвідували міські та обласні заходи до Дня захисту дітей, до новорічних та Різдвяних свят, влітку діти разом з матусею і братиками відпочивали на березі моря.

Це був 2006 рік. Якось, граючись ляльками, Альона підійшла і тихесенько попрохала: «Мамо, народи мені Соню». Олена взяла малу на коліна і подумала: «Невже тут не вистачить місця ще для одного дитя?»

У 2007 році Олена знову з’явилася у міському центрі соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді. «Хочемо взяти ще одну дівчинку», - сказала вона. Вже добре знаючи 34 – річну Олену, ніхто не сумнівався: це – мати. І порух її душі – не емоційний порив і тим більше не матеріальна зацікавленість (на Альону півроку вона взагалі не отримувала нічого ), а саме прояв ніжного та турботливого серця. І не знала тоді Лєна, що доля вже веде до неї це дитя. І Бог вивів її назустріч Жені.

Женя разом зі старшою сестричкою, котра мала розумові відхилення, блукала селом. Батько помер, а мати не надто переймаючись долями дітей, намагалася влаштувати власну. Вона за часту зникала з села, а неприкаяним дітям давали шматки хліба односельці.

Важко було дивитися на це, - пригадує секретар сільради, діти голодні, брудні, занедбані. Прийшли ми подивитися на побутові умови, у котрих живуть діти, і вжахнулися: свинарник, де п’ють, їдять, справляють природні потреби і ніколи не прибирають. Простирадло одне на всіх, їсти нічого. Не бідність збила з пантелику, а безладність, ледарство тих, хто оселився в будинку. Порушувалось питання про доцільність перебування дітей в такій сім’ї. Зрушень – нуль. Залишалося одне: позбавити жінку батьківських прав, щоб врятувати дітей.

…Щеміло серце у нас, коли писала Наталя заяву про відмову від власних доньок. А вона:

І потрапила Женя до дитячого будинку. Місяць – два – три вона з дня у день чекала на маму. Але вогник надії з кожним місяцем ставав все слабкішим. За півтора роки Женя зрозуміла, що вона – інтернатська. Тільки залишалася у її сердечку надія на велике диво.

…У інтернат поїхали всією родиною. Прихопили ще й дідуся (Олениного батька ) та її брата, котрий мав знімати на відео.

- Нас завели в якусь кімнату, де ми чекали, здавалось вічність, - пригадує Олена, - а потім чую - тупотять по коридору ніжки, і раптом залітає вона і кидається до мене в обійми: «Мама»… Ось так все і сталося. Розчулені й схвильовані, забули і про відео. Знімати брат почав на подвір’ї, де діти бігали, гралися. Для нас було важливо: чи «впишеться» Женя у нашу сім’ю, чи сприймуть її діти? Через декілька хвилин ми утвердилися у найважливішому з поставлених питань: Беремо!

Це були «оглядини», після котрих належало здійснити всі формальності і оформити всі необхідні документи. Розлука була нестерпною. Всі стояли зі сльозами на очах. І зовсім нічого не розуміла Женя. Вона ж так хотіла сподобатися мамі. Всі кинулися запевняти, що мама приїде, що її заберуть, а вона очима, повними сліз, дивилася їм услід і довго махала рукою. Потім щоденно Женя всім розповідала, що її забере мама і тато, і що у неї є два братика та сестричка Альонушка. І казка стала дійсністю.

…За Женею поїхали в дитбудинок на машині. По дорозі додому вирішили звернути у ліс по гриби. А дівчинка так і не вийшла з автомобіля, ніби боялася, що її загублять, залишать. Кожна дитина прагне мати родину, бо це справді ні з чим не зрівняне щастя.

Ось так прийомна родина поповнилася ще однією дівчинкою. Відтепер у мами Олени і папи Сергія два сини і дві донечки. І хто знає, може через деякий час прийомна сім’я перетвориться у дитячий будинок сімейного типу. А ми, працівники центру соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді, прикладемо усіх зусиль, щоб довести одну просту істину: «Чужих дітей не буває! Кожна дитина повинна зростати в любові у родинному затишку».

Розповідь працівника центру соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді

Наш центр працює вже більше 11-ти років. Багато було клієнтів, життєвих історій, людських доль. Але є випадки, які зберігаються в пам’яті дуже довго та переповідаються новим співробітникам центру. Чому? Важко сказати...

Однією з таких історій став випадок з Ларисою. Восени 2005 року педіатр поліклініки звернувся з проханням: „Допоможіть молодій мамі!”

На території нашого району є місця, про які знають лише одиниці, транспорт туди не ходить, комунальні послуги, окрім електропостачання, відсутні. Саме в такому місці проживала Лариса. Однакові двокімнатні дачні будиночки на ділянках з 5-ти соток. Лариса з 2-місячною донькою Веронікою зустріла нас з насторогою. У відповідь на запропоновану допомогу дівчина запевняла: „У мене все добре, я нікому не довіряю, мені нічого від вас не потрібно!!!”

Але проблеми були і, як з’ясувалося, значні.

Молода мама з донькою мешкали в одній крихітній кімнаті: 2 ліжка, стіл, піч і телевізор, залишений сусідами – дачниками до весни. Інша кімната для проживання була не придатною.

Лариса рано покинула батьків, які зловживали спиртними напоями, довго поневірялася різними селами. Єдиний документ, який вона мала, було її свідоцтво про народження. І, звичайно, за відсутності в матері паспорту її маленька донечка не була зареєстрована. Тому державних допомог сім’я не отримувала.

Лише одна людина допомагала їй. Це далекий родич – Василь Іванович. Він допомагав з дровами на зиму, інколи привозив побутові речі: мило, пральний порошок, одяг, що був у вжитку. До речі, з житлом дівчині допоміг саме він: обміняв мобільний телефон на будиночок.

Але перш ніж починати вирішувати проблеми молодої сім’ї, потрібно було побудувати довірливі стосунки. Соціальний працівник центру систематично відвідував молоду маму, допомагав у придбанні одягу, продуктів харчування. На черзі було питання відновлення документів молодої матері. Центр клопотав перед селищною радою про надання грошової допомоги для проїзду Лариси в район, де мешкають її батьки. Дякуючи нашим колегам, які охоче відгукнулися на наше прохання допомогти дівчині, питання паспортизації було вирішено досить швидко. Нашими спільними зусиллями було знайдено батьків дівчини, налагоджено з ними стосунки, вирішено питання прописки. І вже в нашому районі маленька Вероніка отримала свідоцтво про народження. Нарешті молода сім’я змогла отримати і державну допомогу сім’ям з дітьми.

Нам було приємно навчати навичкам догляду за дитиною. Мамою вона виявилася справжньою: соціальний працівник не бачив дівчинку брудною або мокрою, хоча дитячі підгузники Лариса бачила лише по телевізору.

Про те, що потрібно працювати, нам не довелося пояснювати Ларисі. З весни до осені дівчина допомагала сусідам: саджала, прополювала, збирала врожай. Та й на своїй ділянці не було жодного вільного сантиметру – усюди городина. Лише маленький клаптик землі біля ганку – там росли квіти.

Зараз, за допомогою нашого центру, Лариса працює офіційно. І, можливо, професія двірника не є втіленням її мрій, але вона має стабільну заробітну плату. З першого березня цього року маленька Віроніка йде до дитячого садку. Повільно, але ремонтується будиночок, де мешкає сім’я. За порадою нашого центру, Лариса збирається до вечірньої школи, адже вона має лише 7 класів освіти. Дівчина мріє придбати швацьку машину.

Дитині потрібна родина...

Трьохрічна Катруся в сім'ї Віти з'явилась не випадково. Разом, Віта її донька Яринка, мама Галина Василівна та її чоловік Юрій Іванович, читали статті та часто дивилися телепередачі про маленьких сиріт. Особливо вони хвилювались тоді, коли бачили на екрані хлопчика чи дівчинку, яким потрібна родина. В такі хвилини їм хотілося пригорнути до себе всіх обездолених дітей, позбавлених домашнього тепла й материнської ласки.

Одного разу Яринка замислилась, а потім сказала:

Мама та бабуся вже самі давно подумували про це, але розуміли, що виховання чужої дитини – справа не просто гуманна, а ще й дуже відповідальна та серйозна. Але ж отой біль, який не давав спокою від слів: „Дитині потрібна родина...". І рішення щодо взяття до сім'ї було прийнято. Його підтримали всі члени сім'ї.

Спочатку звернулися до районного центру соціальних служб для сім'ї, дітей та молоді. Спеціалісти центру ретельно з'ясували все про кандидатів у прийомні батьки: їх працездатність, наявність житлової площі, стан здоров'я, відсутність інвалідності, психічних розладів, судимості. Віта зібрала необхідний пакет документів і була направлена районним центром соціальних служб на проходження навчання для кандидатів у прийомні батьки на базі обласного центру соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді.

Після проходження занять для кандидатів у прийомні батьки документи були передані до служби у справах дітей, яка вже безпосередньо займалася підбором дитини в сім'ю.

Дуже важливим кроком була перша зустріч дитини з майбутньою мамою, їх знайомство, встановлення контакту. Зараз Віта з вдячністю згадує працівників центру, які завжди були поруч, в будь який час могли вислухати, підтримати та допомогти порадою.

І ось, нарешті, дитина потрапила до нового дому. У прийомній сім'ї Катюшу зустріли, як рідну. Та інакше й бути не могло, бо саме так вони уявляли свого нового, маленького члена родини. Мама Віта, бабуся, дідусь, прабабуся і сестричка Яринка оточили дитину увагою, турботою та любов'ю. Катруся поступово звикала до домашньої обстановки, але ще залишалася тихою, мовчазною, замкненою, часто плакала, погано розмовляла, хворіла.

Зробити крок назустріч дитині-сироті – це, безумовно, великий, благородний вчинок. Але ж скільки часом доводиться перестраждати людям, які зважились на нього, від нерозуміння, байдужості, заздрощів декого зі своїх односельців.

Катруся ж за цей рік, що прожила в прийомній родині, побувала в санаторії, двічі на Чорному морі. В Криму вона познайомилась зі своїм однолітком зі Львівської області Олежиком. Мама розповідає, як він обожнював Катрусю й любив пригощати її солодощами. Тепер дзвонить до неї разом зі своєю мамою, вітає Катю зі святами. Ось така перша дитяча любов!

Катрусю охрестили в храмі. Тепер у неї є хрещені: мама Вікторія й тато Олексій. Водили її на обряд причастя – дівчинці дуже сподобалось в церкві.

Нині 4-річну Катрусю вже не впізнати. Вона помітно підросла за цей час, голівка вкрилася темними кучериками. На щічках виразніше проявились симпатичні ямочки, оченята блищать тепло й довірливо. Вона дивовижно схожа зі своєю прийомною матір'ю. Насправді, важко сказати, що між ними відсутній кровний зв'язок. Зі старенькою прабабусею, якій у березні 2008 року виповниться вже 93 роки, Катруся залюбки співає українські народні пісні.

Вже майже рік, як вона ходить до дитячого садка. Катя - контактна дитина, тому їй дуже легко знаходити спільну мову з іншими дітьми.

Катрусі усміхнулася доля: вона знайшла свою справжню сім'ю – маму, сестричку, дідуся, бабусю й ще велику рідню, що живе у мирі та злагоді, а також домашнє тепло, яке не здатний замінити навіть найкращий дитбудинок у світі. Зараз сім’я не має потреби у постійному соціальному супроводі, проте ми завжди з радістю відвідуємо родину, вітаємо зі святами, радіємо успіхам сестричок.

Звернення до центру соціально-психологічної допомоги не залишилось без реагування: Наталії допомогли!

Після перебування у обласному центрі соціально-психологічної допомоги Наталії разом з неповнолітнім сином Станіславом, як осіб по відношенню до яких було вчинено насильство з боку колишнього чоловіка Євгена, родина Наталії та її сина була поставлена на облік до Місцевого банку даних сімей, які опинилися у складних життєвих обставинах, та взята під соціальний супровід міським центром соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді.

Під час соціального супроводу Наталія разом із сином залучалась до роботи з кваліфікованими фахівцями, в тому числі представники правоохоронних органів, які проводив профілактичну роботу з колишнім чоловіком щодо припинення вчинення насильницьких дій по відношенню до колишньої дружини та недопущення фактів перешкоджання відвідування Станіславом навчання у школі.

Спеціалістами міського центру соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді надавалась допомога в поновленні втрачених документів, в підготовці позовної заяви до суду про виселення колишнього чоловіка з помешкання в якому проживає Наталія із сином, представлялись інтереси дитини перед адміністрацією школи. Спеціалісти міського ЦСССДМ приймали участь у судових засіданнях по справі виселення колишнього чоловіка Наталії з будинку.

На даний час рішенням суду колишнього чоловіка виселено з будинку, відкрита судова справа про позбавлення батьківських прав.

Допомога центра соціальних служб молодій родині

Знято з обліку з позитивним результатом – так звучить стандартна фраза у звітах соціальних працівників центрів соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді. Простий бюрократичний вислів за яким роки роботи та людські долі.

Кілька років тому до Старобільського районного центру соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді що на Луганщині надійшло повідомлення про закінчення навчання у професійному училищі дітей-сиріт з нашого району.

На той час молодому подружжю з місячним малюком на руках, ледь виповнилося по вісімнадцять років. І крім особистих дрібних речей вони не мають ніякого багажу.

За клопотанням спеціалістів районного центру СССДМ міською радою молодому подружжю надано кімнату в сімейному гуртожитку, оформлено документи на отримання матеріальної допомоги, малюку забезпечено безкоштовне харчування з «молочної кухні», знайдено спонсорів для облаштування кімнати меблями. Фахівці ТОВ «Червоний Хрест» виділили одяг для дорослих, а також зібрали необхідний одяг малюку. Завдяки досвіду фахівців ЦСССДМ сім’ї вдалося подолати психологічні, частково матеріальні та інші труднощі повсякденного життя.

Молодого батька було влаштовано на будівельну фірму за спеціальністю отриманою в училищі. Постійно проводився контроль по своєчасній виплаті йому заробітної плати. Через деякий час молода мама виявила намір також влаштуватися на роботу. Їй було запропоновано роботу на будівельній фірмі, де вже працював її чоловік, вона погодилася. Малюка оформлено в яслі.

Сім’я постійно перебувала під наглядом спеціалістів РЦСССДМ.

Зараз, батьки працюють, мають непогану заробітну плату. Дитину готують до школи. Хлопчик завжди охайний, добре вихований. Самі батьки частенько навідуються до центру, розповідають про своє життя, про свої успіхи в роботі бо там вони знайшли підтримку та розуміння.

Справжня родина для Дениса

Кожна людина потребує безумовної материнської любові. Мати любить свою дитину – успішну або невдаху, талановиту або безталанну, здорову або хвору, любить тому, що вона її дитя.

Відсутність материнської любові викликає негативні наслідки для розвитку особистості дитини, розвиває комплекси неповноцінності у неї. Нездатність або небажання матері виконувати свої материнські обов'язки призводить до жахливих наслідків та сирітства дітей при живих батьках – так званого соціального сирітства.

Саме така ситуація виникла у сім'ї Альони, що мешкає в одному з районів Луганської області. Мати 13-річного Дениса зловживала спиртними напоями, часто зникала на декілька днів, залишаючи дитину вдома саму.

Навесні 2006 року мати пішла з дому невідомо куди. За 3 місяці вона двічі дзвонила сину на мобільний телефон п'яна, казала що у неї все гаразд. Влітку матір Дениса позбавили батьківських прав. На суд вона не з'явилась.

Весь цей час Денис мешкав то у старенької бабусі, то у сусідки тітки Тетяни. Інформацію про Дениса районному центру соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді надала служба у справах дітей. З'ясувавши всі обставини та познайомившись з Денисом, бабусею та тіткою Тетяною, хлопця було взято під соціальний супровід. Невдовзі Тетяна з чоловіком виявили бажання взяти Дениса на виховання. Родина Тетяни виховує власного 12-річного сина Владислава. Денис та Владислав товаришують, у них багато спільних інтересів. Центр соціальних служб спільно зі службою у справах дітей оформили документи для проходження курсів навчання у прийомні батьки Тетяні з чоловіком, працівники центру постійно відвідували Дениса, сім'ю Тетяни. Згодом була створена прийомна сім'я.

Зараз Денис мешкає в прийомній сім'ї. Він регулярно відвідує школу, займається у спортивній секції по боксу, у нього багато друзів, а самий близький друг – Владислав.

Адаптація Дениса в прийомній сім'ї триває. Соціальні працівники разом із сім'єю Тетяни намагаються знайти будь-яку інформацію про місце перебування матері Дениса.

Тетяна часто приходить до центру СССДМ, щоб отримати поради та методичну допомогу щодо виховання хлопців та просто поспілкуватись, обговорити новини.

Соціальні працівники відвідують сім'ю Тетяни вдома, спостерігаючи за тим, як розкривається та відтаює душа маленького Дениса під промінням турботи прийомних батьків.

«Велике серце Світлани»

Святкування Дня Святого Валентина рішуче увійшло в життя української молоді та стає дедалі популярнішим.

14 лютого в центрі соціально-психологічної допомоги було проведено конкурс “Найкраще привітання з Днем Святого Валентина”. Дівчата та хлопці були захоплені виготовленням “валентинок”. З кімнат лунали гомін та сміх. Кольоровий папір, олівці, фломастери – все знадобилось. Та ось настав час вибору переможця конкурсу. Нею одностайно визначена 21-річна Світлана. Тремтячою рукою вона простягла журі своє творіння та сором’язливо опустила очі. Полум’яне серце-листівка була призначена не конкретній людині, а всім молодим людям. У своє побажання віднайти кохану людину Світлана вклала весь біль свого одинокого серця.

Дівчина з 4 років виховувалась в інтернатних закладах, закінчила ПТУ, працевлаштувалась на великому підприємстві. Завжди її оточувало багато людей. Але вона почувалась одинокою. Ніхто не ділив з нею радощі та неприємності, не підтримував її у скрутну хвилину. Сама, завжди сама… Ситуацію дівчини погіршувала хвороба приглухуватості.

Років з дванадцяти Світлана почала погано чути. Саме в Центрі дівчина вперше дізналась про те, що існує спеціальний апарат для людей з низьким слухом, та про те, що її хвороба, можливо, підлягає оформленню інвалідності. Дівчина пройшла медичне обстеження, лікування в стаціонарі. Було зібрано документи для проходження МСЕК. Та, на жаль, не відомо, чи допустять Світлану до комісії: зібраних за декілька місяців документів замало. Медичні довідки з інтернату не збереглись, а звернення до лікарів до моменту поселення в Центр в неї лише одне.

Родина для Андрія

Двадцята весна жінки, коли в душі лише мрії про дитину…

Світлана, почувши по радіо рекламу міського центру соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді про можливість допомоги дітям-сиротам знайти свою родину, зателефонувала до нас, а пізніше і завітала на консультацію.

При зустрічі сорокап’ятирічна жінка розповіла, що багато років мріє про власний дітей, але все марно. Тому вона вирішила створити прийомну сім’ю. Світлана Вікторівна отримала консультацію щодо етапів створення прийомної сім’ї. Згодом були зібрані всі потрібні документи, пройдено навчання кандидатів у батьки-вихователі.

Влітку мрія Світлани здійснилася. Андрійко, русявий п’ятирічний хлопчик із сумними очима, зразу припав до серця жінки. Дитина була педагогічно занедбана, замкнена в собі, не розрізняла кольорів, боялася сторонніх людей. Прийомна мама доклала багато зусиль для того, щоб хлопчик відчув родинне тепло, материнську ласку, домашній затишок. Щоденна турбота про дитину приносила Світлані задоволення та гарний настрій.

Відразу працівники центру соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді організували надання гуманітарної допомоги родині у вигляді дитячого одягу, продуктів харчування, бо кошти, які виділяє держава на утримання дитини, ще не надійшли.

У Андрійка, крім мами, з’явилася бабуся, з якою вони часто відвідують театральні вистави та кіносеанси.

Хлопчик добре адаптувався у новій родині, почав відвідувати дитячий садок та гурток балетного танцю. При зустрічі з родиною відчувається справжня материнська турбота та дитяча відданість. Душа радіє і за дитину, і за матір, і за те, що на нашій землі є небайдужі до сирітської долі люди.

«Шанс на щастя є завжди...»

До районного центру соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді надійшов тривожний сигнал з міліції: на околиці міста в одній родині, з невідомих причин померла 8-місячна дитина. Для з'ясування причин на місце події виїхали спеціалісти центру.

Випадок був дійсно жахливий і сколихнув свідомість мешканців міста. На початку ХХІ століття дитина помирає від холоду, голоду, бездушності батьків, а найголовніше – байдужості сусідів, які все це бачили, але жили за принципом: «Моя хата скраю».

Поряд із родиною в якій померла дитина жила Тетяна, яка сама виховувала двох дітей. Тетяні і самій було дуже важко, але вона намагалася, чим могла, допомагати багатодітній сусідці: то дитячий одяг віддасть, то за дітьми пригляне. Відвідавши Тетянину оселю, спеціалісти центру соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді почули розповідь про особисте життя жінки.

Історія Тетяни виявилася зворушливою і вкрай збентежила соціальних працівників ще й тим, що жінка несла свій хрест покірно і не просила допомоги, бо не вважала свою ситуацію загрозливою.

Таня з сестрою росла у місті Харкові. Батьки працювали на заводі, мали добрі заробітки, тому їх квартира була повною чашею. Але Радянський Союз розпався, батько втратив роботу, почав їздити на заробітки в Росію. Кочове життя не пішло на користь родині, батько почав випивати, а потім і зовсім покинув сім'ю. Та біда не приходить одна. Через якийсь час мама захворіла і померла. Батько продав квартиру і розділив гроші на три частини - донькам і собі. За кошти, які дісталися Тетяні, можна було придбати половину будинку на околиці районного центру, без води, але з газовим опаленням.

Та життя - складна штука: були в ньому смуги чорні, але були й білі. Тетяна зустріла Павла, який підтримав її, пригорнув, обігрів. Вони побралися, тож їй не довелося переїжджати з Харкова. Через рік народилася донечка Настя. Пологи були важкі, дитина потребувала уваги, масажу, постійного нагляду та консультацій лікарів. Три роки були надзвичайно важкі для молодої сім'ї. Павло працював на двох роботах. Таня примудрялась підробляти ночами, але грошей все одно не вистачало. Так сталось, що Тетяна вдруге завагітніла. А так, як Насті лікарі майже не давали шансів, позбавитись маляти жінці не дозволили якесь внутрішнє відчуття. Вона думала, що якщо збереже другу дитину, то Бог порятує і Настусю.

Дива у світі трапляються, і справді, з народженням Сергійка, дівчинка стала на ноги, почала розвиватися і відвідувати дитячий садок. Але сім'я збільшилась, діти підростали, потребували коштів. Вічно зморений чоловік почав випивати і скоро зовсім опустився: покинув роботу, виносив з дому останні гроші, піднімав руку на дружину, яка намагалася пробудити в ньому залишки совісті.

Коли подружнє життя стало вкрай нестерпним, Тетяна з двома дітьми виїхала з Харкова у свій будиночок у свій будинок у районному центрі. Поки в ньому ніхто не жив, він дуже зруйнувався, але жінка раділа, що хоч бомжі не розтягнули. Так-сяк облаштувавши життя, Таня почала шукати роботу. На дитячий садок грошей не було, тож діти залишалися самі або під наглядом сусідки. Але провінційне місто не хотіло її приймати, перебивалась випадковими заробітками, бо до того ж мала пошкоджену ще в дитинстві руку (перерізані сухожилля) і не могла виконувати складну роботу роботу. Дуже чекала, поки Настя піде в школу, адже поряд був міський інтернат для дітей із малозабезпечених родин. Сподівалась, що жити стане трохи легше. Але коли прийшов час Настусю вести в школу, мати пережила ще один стрес – донька не могла навчатися у звичайній школі і потребувала навчання у спеціалізованому закладі, де не було державного забезпечення і все необхідне слід було купувати самій.

Так минуло три роки. Таня, як могла, вирішувала свої проблеми, працювала, ким доведеться, виховувала діточок. Возила Настю в інтернат, купувала їй найкращий одяг, зошити, книжки, щоб дівчинка не відчувала себе обділеною. Коли було вкрай сутужно, продавала золоті прикраси, які дарували батьки, посуд. Від подружнього життя залишився мобільний телефон, але і його довелося продати. Розлучення не оформлювала, бо сподівалася, що Павло одумається і приїде за нею у містечко.

Та життя склалось інакше. Воно звело Тетяну, втомлену морально і фізично, з Ігорем. Він мав роботу в Харкові, був уважний і турботливий до неї, терплячий до її дітей, тож сталося те, що сталося... Двоє дорослих людей стали жити разом. Таня немов народилось заново. Хазяйнувала в хаті, готувала коханому обіди, облаштовувала, як могла, своє вбоге помешкання і ... будувала плани на майбутнє. Коли дізналася, що в неї знову буде дитина, відразу повідомила Ігоря. Той відреагував, хоч і не радісно, але спокійно. Життя сім’ї не змінилося, та час від часу Ігор починав якісь розмови, змісту яких жінка довго не розуміла: що буде важко, діти - це відповідальність, що вони швидко ростуть. Тетяна все це знала, як ніхто, але думала, що Ігор - просто серйозний чоловік і піклується про майбутнє.

Але думки подружжя рухались у різних напрямках, і одного разу, випивши зайвого, чоловік назвав речі своїми іменами: ще одну дитину вони не піднімуть, її треба залишити у пологовому будинку. Світло померкло в очах Тетяни, бо, як би погано не було, діти були її єдиною радістю, і без них свого життя, навіть з коханим, вона не уявляла.

Кілька тижнів минуло у суперечках і сварках, але Ігор стояв на своєму. Одного разу навіть вдарив жінку, налякав дітей, а потім і зовсім пропав, заявивши наостанок, що, поки вона не пообіцяє йому покинути дитину, він не повернеться. Тетяна провела не одну безсонну ніч, весь час плакала. Ситуація була справді безвихідною: аборт робити пізно, строк занадто великий. А вранці її чекав ще один удар: працівники енергопостачальної компанії за несплату відключили електроенергію. Цей борг був мізерним - 114 грн., але самій з двома дітьми вагітній жінці було важко зарадити ситуації. У відчаї вона просто розгубилася.

Ще два місяці Таня провела у темній хаті, у роздумах як їй жити далі, продаючи речі, щоб купити дітям найнеобхідніше. Знайомі радили залишити дитину, втішали, що немовлят зараз забирають на усиновлення люди, які зможуть дати їм все найкраще. Умовляла себе, а душа рвалася на частини і протестувала.

Саме тоді у сусідів померла дитина, і доля звела змучену думками жінку з працівниками районного центру соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді. Тетяні зразу ж була надана психологічна допомога і запропоновано соціальний супровід. Працівники центру негайно розпочала пошуки спонсорів для надання сім'ї гуманітарної допомоги, адже потрібно було все: постільна білизна, дитячий одяг, продукти харчування, ліки, бо у жінки була виявлена ниркова недостатність. Такої турботи Тетяна не відчувала давно. Життя завирувало кругом неї, спеціалісти центру заставили її повірити в свої сили і підказали шляхи виходу із кризової ситуації.

До пологів залишалося дуже мало часу, тому потрібно було стати на облік у жіночій консультації, подати документи до управління праці та соціального захисту населення для оформлення допомоги по вагітності і пологах. Кожного дня жінка йшла в різні інстанції і обов'язково заходила до центру – щоб повідомити, як ідуть справи, з'ясувати, що робити далі, і просто знайти емоційну підтримку. У цей час спеціалісти центру винайшли можливість для безкоштовного підключення електроенергії, тож холодні листопадові вечори стали не такі сумні, а Сергійко зміг дивитися улюблені мультики.

Великою проблемою була відсутність розлучення з чоловіком, адже за законом він являвся батьком і третьої, ще ненародженої дитини. Відповідно жінка втрачала допомогу одинокій матері. Заява на розлучення та стягнення аліментів з Павла була подана, та на засідання суду він не з'являвся, а місце проживання його не було відоме. За цими скупими рядками стоїть безліч телефонних розмов, консультацій юристів, працівників суду, паспортних відділень, візити до Харкова, пошуки колишнього чоловіка, сварки з його співмешканкою. Якби поряд із Тетяною не було протягом цього часу спеціалістів, то навряд чи вона б довела справу до кінця: так інколи неввічливо, а інколи відверто зневажливо ставились до неї чиновники різного рівня.

Коли народився третій синочок, відчаю у Тетяниній душі вже не було, бо вона знала, що в неї є друзі, на яких можна покластися. З пологового будинку її забирали спеціалісти районного центру соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді, які знайшли і машину, і паливо, і дитяче харчування, і памперси, і засоби дитячої гігієни, - все, що було потрібно на перший час для новонародженої дитини.

В оформленні свідоцтва про народження дитини, документів на допомогу при народженні дитини, отриманні розлучення швидко промайнув грудень… Наближався Новий рік.

Як його відсвяткує тепер уже багатодітна сім’я Тетяни, яка ще не отримала жодної грошової виплати? Спеціалісти районного центру соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді випадково дізналися, що Настя і Сергійко давно мріють про велосипед, і навіть прочитавши в районній газеті оголошення, написали листа Діду Морозу. Діти так вірили в чудо, що воно не могло не здійснитися. Добрими чарівниками, які «передали» подарунок від Діда Мороза (велосипед - дітям і мікрохвильову піч – їх матусі), стали директор та працівники районного центру соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді Харківської області. Розчулена жінка ледве знаходила слова вдячності. А коли старші діти відвідали цирк, побували на відкритті районної ялинки, отримали подарунки і солодощі, Тетяна відчула себе просто щасливою. Адже найбільше щастя для матері – бачити радісні усмішки на личках своїх дітей.

І хоч проблеми в даній сім’ї ще є, Таня впевнена, що безвихідних ситуацій не буває, бо поряд є соціальний працівник, який завжди зрозуміє, підтримає, допоможе.

« Я іду на причастя до слова…»

Мама стривожилася ще тоді, коли крупніша з дівчаток-близнюків не пішла. Діагноз лікарів пролунав, як вирок: дитячий церебральний параліч. Дивитися, як одне маля ходить і бігає, а інше тільки сидить і пряде карими, кольору стиглих каштанів очима, було важко. Їздили, де могли: Москва, Курган, Україна… Результатів не було. Був розпач.

Женя йшла до першого класу. Фартушок, портфелик, перші книжки… Наталочка йти не могла. Мама пішла до школи і написала заяву з проханням навчати доньку вдома. І до Наталки прийшла вчителька. …Раз. Більше вона не приходила, хоча сподобалася малій їй сподобалося навчатися. Вона виглядала вчительку. Але… Прийшов зі школи старший брат і сказав, що вчительці заборонили навчати дома, сказавши, що для таких дітей існують спеціальні заклади навчання. Віддавати дитину у спецшколу мати не збиралася. «Краще хай вдома, не навчаючись». Хто з лікарів першим поставив діагноз «…не підлягає навчанню», сказати важко. Але такий тяжкий вирок з’явився.

Росла квіточка на дорозі. Люди, поспішаючи у своїх справах, ходили по ній. І так тяжко було їй, притоптаній і непоміченій, виправлятися. А ще тяжче було розцвісти. Розквітла. І всі здивувалися: звідки взялася така? Як вдалося розцвісти на твердій і голій дорозі? ...У 14 років вона розквітла віршами.

- Я не знаю, як це трапилося, - пригадує. – Почула по телевізору мелодію. Вона лилася прямо в мою душу. Захотіла переказати її словами. І вони з’явилися. Ті слова падали на папір, як зорі з неба. …І сяяли. Було 8 вересня. Так народився мій перший вірш.

…Не знаю, чи відомо Наталці, що 8 вересня – день святої великомучениці Наталії. Збіг обставин? Але це день її ангела-охоронця. «Будь-яка випадковість – запланована звище закономірність».

Наталка ніколи не ходила до школи, але читати та писати вміла. Її букварем були казки, а вчителькою – бабуся Настя, мамина мати. З’явилася така потреба слова, що не читати Наталка більше не могла. І не писати теж.

Дні схожі один на одний. Особливо самотньо з пізньої осені й до березня. Інвалідна коляска дівчини у цю пору припаркована до пристані, назва котрій дім.

З Наталкою спеціалісти міського центру соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді познайомилася у 2006 році. Саме у цьому році при селищній раді була відкрита філія міського центру соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді. Виникла потреба у складанні соціального паспорту селища. Керівник філії почала обстеження житлово-побутових умов проживання людей з обмеженими фізичними можливостями. Так Бог нас звів з Наталкою.

Слухаю чисту, красиву Наталчину мову, дивуюся її вмінню думати і говорити, і на очі набігають сльози. Хто написав тоді дівчаті «…не підлягає навчанню»? Хто відштовхнув її з квітучої галявини під назвою «життя» на узбіччя дороги? Якби її навчати, шліфувати, а не кинути «варитися у власному соку», її поезії вже сягнули б найвищих вершин.

- Я мрію побачити свої вірші у збірці, але для друкування потрібні кошти хоча б у сумі 4 тис. грн…- безнадійно посміхається Наталка.

Читаючи у Центрі розділ Наталчиних віршів «Одна єдина мати Україна», ми просто вражалися. Прикута до інвалідної коляски дівчина, яка живе на малесенькому острівці життя, так любить і відчуває Україну, як взагалі мало хто здатен, навіть ті, хто бачили велич її міст.

В калиновім вінку краси…»

На Водохреща у селищі Панютине пройшов міський конкурс «Людина року 2007». У номінації «Відкриття року» центр соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді презентував першу збірку віршів Наталки Устинової, кошти на яку винайшов Центр, залучивши до цього приватних підприємців.

Собор віршів юної поетеси засяяв. Ця дівчина варта щастя побачити власну книгу.

«Історія Олениної перемоги»

Одного грудневого дня на порозі обласного центру соціально-психологічної допомоги з’явилась дівчина на ім’я Олена. “Сьогодні мені виповнилось 18 років, – повідомила вона спеціалістам Центру, які запропонували дівчині розповісти про себе. – Я довго чекала цього дня, тому що тепер я маю право звернутись за допомогою до Вашого закладу.” Олена почала свою розповідь.

З 10-річного віку її вихованням займався батько. Чому? Бо батьки жили окремо. Мати виїхала на проживання в іншу область, до доньки навідувалась епізодично. Тому свої дівочі питання Олена мусила вирішувати самостійно. І не тільки свої. Кожен приїзд матері супроводжувався лайками батьків та емоційною напруженістю Олени. Після від’їзду матері батько довго приходив до душевної рівноваги, виміщаючи все своє роздратування на дочці. Олена почувала себе “цапом відбувайлом”. Окрім лайки та звинувачень на адресу матері та доньки, яка “схожа на свою матусю, як дві краплі води”, батько останнім часом приходив додому напідпитку, підіймав на Олену руку, рвав її конспекти та ховав підручники. Через його дії дівчина не мала змоги повноцінно харчуватись та відпочивати. Олена відчувала себе спокійно лише поза стінами власної квартири, тому, коли атмосфера в хаті ставала зовсім нестерпною, вона шукала притулку на ніч у знайомих, подруг та вчителів.

Останнім часом з’явилась ще й проблеми зі здоров’ям, які заважали Олені продовжувати навчання. З’явились погані оцінки, а попереду – зимова сесія. На підтримку, розуміння та допомогу від батьків Олена не розраховувала. Як жити далі? Гіркий біль, сум та розчарування панували в душі дівчини.

Психологом були помічені порізи на обох її руках, що давало привід зрозуміти всю складність ситуації, в якій опинилась дівчина. Спеціалісти не тішили себе надіями на те, що такі проблеми вирішуються за один-два дні. Потрібно було терміново починати діяти.

Для того, щоб краще зрозуміти проблеми Олени, а також для з’ясування проблем навчання, особисто звернулась до адміністрації училища, де дівчина навчалась. Викладачі, куратор добре відгукувались про дівчину: Олена завжди охайна, старанна, працьовита студентка, має здібності до обраної професії. Серед однокурсників користується повагою. Правда, останнім часом незібрана, на заняття з’являється непідготовленою, та про свої проблеми розповідає неохоче, мотивуючи це тим, що не хоче перекладати свій тягар на плечі інших. Педагогічний колектив намагався власними зусиллями виправити ситуацію: викликали батьків, проте ті не з’явились. Надавали Олені можливість відвідати лікарів та перездати деякі незадовільно оцінені роботи. Та, на жаль, ситуація невпинно погіршувалась. Тоді заступник директора училища порадила Олені звернутись по допомогу до обласного центру соціально-психологічної допомоги. Спільними зусиллями спеціалісти Центру та дирекція училища домоглись зустрічі з батьками Олени. Батьки запевнили всіх в тому, що проблеми, які існують в сім’ї, донька перебільшує, що для неї створені гарні умови щодо проживання та навчання. За їхніми словами, Олена – невдячна донька, яка зводить наклеп на своїх батьків. Мати виявила бажання перевести доньку в інший навчальний заклад, тому що в обраній Оленою професії, на її думку, дівчина буде “лише посередністю”. Думка самої дівчини та фахівців її не цікавила. Таким чином, вона планувала вирішити проблеми, які склались в доньки в навчанні.

Щоб з’ясувати, чи існують в Олени проблеми зі здоров’ям, соціальний педагог відвідала дільничного лікаря, який підтвердив, що Олена пройшла медичне обстеження та потребує допомоги в лікуванні.

Тим часом з Оленою працював психолог. Він виявив, що в сім’ї по відношенню до Олени було вчинено психологічне насильство, що дівчина намагалась самотужки владнати конфлікт з батьками, але їй це не вдалось. Врешті, вона здійснила невдалу спробу самогубства, демонструючи свій протест батькам. До того ж в неї прогресував комплекс неповноцінності: вона себе ненавиділа за свій надто високий зріст, у професійному житті вона навряд чи буде зіркою, вона не може догодити батькові, навіть спроба звести рахунки з життям – і та закінчилась невдало.

Всі дії спеціалістів були спрямовані на те, щоб навчити Олену сприймати життя таким, яким воно є – з його радощами та розчаруваннями, допомогти подолати труднощі, усвідомити те, що вони тимчасові та їх треба вирішувати, а не втікати від них. А головне, що треба було зробити, – це те, щоб дівчина повірила в свої сили та не відчувала себе самотньо, навчилась цінувати кожну хвилину свого існування, бути щасливою без всіляких умовностей. Одночасно необхідно було попрацювати і з батьками.

Проблеми навчання Олени були вирішені: зимова сесія була здана, щоправда, дівчині довелось залишити свій факультет, навчанню на якому заважає хвороба. Мати пообіцяла зайнятись лікуванням доньки. Батько був попереджений міліцією щодо неприпустимості застосування до доньчиного виховання насильницьких дій та про відповідальність за власні вчинки. Події, які склались в сім’ї, змусили його якщо не змінити ставлення до доньки, то хоч зрозуміти, що вона давно вже не маленька дитина, яку можна відлупцювати чи примусити зробити щось проти її волі. Вона вже доросла гарна й чуйна дівчина, яка потребує розуміння, турботи та піклування, має свій внутрішній світ, який ще дуже чутливий до зовнішнього впливу.

До продуктивного вирішення конфлікту залучалась й сестра батька, Оленина тітка, на думку якої зважав батько. Тітка переконала свого брата в необхідності примирення з донькою, вирішення розбіжностей в сімейному колі. Свято Нового року та Різдва Олена зустріла вдома. За столом нарешті зібралась уся родина.

Життя в родині поступово налагоджується: дівчина написала заяву про примирення з батьками та намір проживати з батьком. Заняття в училищі вона відвідує.

Розповідь прийомної матері

Наталія в шлюбі з Русланом вже понад десять років. Живуть в злагоді. Руслан має групу інвалідності, але не звик сидіти без роботи. Весь час займається господарством, а воно в Руслана та Наталії досить велике. Наталія працює в сільськогосподарському підприємстві.

От тільки дітьми Бог не наділив. Але, що ж то за життя — без дітей, без дитячого щебету у їх просторому будинку? Тому подружжя вирішило взяти на виховання дитину. Наталія мріяла про дівчинку, а Руслан, як чоловік, звісно думав про сина. Ось і вирішили, що виховуватимуть одразу двох дітей – дівчинку та хлопчика.

Майже рік подружжя Наталії та Руслана проходило навчання в обласному центрі соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді, отримали дозвіл на створення прийомної сім’ї і лише тоді отримали право у Тульчинському будинку дитини обирати майбутніх дітей. Там повідомили, що серед вихованців братика і сестрички, яких вони хотіли немає. Однак були двоє вилучених з сім’ї братиків. Руслан та Наталія почали відвідувати дітей в дитячому будинку і майже одрази зблизились із дітьми. Вихователі розповідали, що дітлахи часто простоювали біля вікон в очікуванні Наталії та Руслана.

І ось вже другий Новий Рік подружжя святкує повноцінною родиною. Вони взяли на виховання двох братиків – Олексійка та Данилка.

Раніше хлопчики, особливо старшенький Олексійко, рідко посміхалися, були серйозними, навіть трохи сердитими, а в їхніх очах був якийсь недитячий смуток. Кажуть Олексій любив битися і дуже прагнув свободи. Вдома погляд засяяв і перестав бути сумним, щічки налилися рум’янцем. Наступного року піде до школи - він вже вивчив букви і трохи читає, а ще освоює письмо. Так само і Данилко. З мовчазного, хлюпаючого носом малюка, що й говорити толком не вмів, він перетворився на балакучого і веселого хлопчика.

Історія Наталії

Ця історія розпочалася лютневим морозним днем, коли в одному пологовому будинку на світ з’явилася маленька дитина, яку разом з матір’ю попереду чекало багато випробувань.

До районного центру соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді звернулися працівники пологового будинку з проханням провести консультативну роботу з жінкою, яка нещодавно народила сина. Жінка, за словами медперсоналу вела себе дуже агресивно. Тому, на зустріч з нею вирушив соціальний педагог центру і з перших хвилин спілкування з Наталею перед ним відкрилась жахлива життєва історія дівчини, яка сама не знала що їй робити і була дуже перелякана.

Як з’ясувалося, дівчина росла в бідній родині без матері, батько постійно зловживав спиртними напоями, старший брат, який би міг бути Наталі опорою – інвалід І групи. Все життя дівчина не бачила ні співчуття, ні турботи, ні материнської ласки, лише докори та насмішки на свою адресу. І ось нарешті, коли Наталя зважилася мати свою власну щасливу родину, мати дитину від коханого чоловіка, з’ясувалося, що її хлопець ВІЛ-інфікований, а Наталя вагітна на третьому місяці. Вона була обурена на весь білий світ, який і так до неї був не такий вже й привітний.

Дівчина зважилась народити дитину, хоча знала, що її мрії про щасливе життя «луснули, як мильні бульбашки», і її проблемне життя йде гірше, бо до всього вона отримала статус ВІЛ-інфікованої особи.

Після виписки з пологового будинку Наталя не хотіла повертатися додому до свого батька – пияка, в своє невеличке село, де кожен буде тикати на неї пальцем. Тому, за сприянням працівників Центру, дівчині дозволили на певний час залишитися в лікарні. За сприяння працівників Центру дівчина отримала дитячий одяг з Червоного Хреста, допомогу з сільської ради за місцем проживання. Крім цього, соціальні працівники допомогли оформити свідоцтво про народження сина та зібрати необхідні документи на оформлення соціальної допомоги по догляду за дітьми до 3-х років.

Лише під час спілкування із співробітниками Центру Наталя зрозуміла, що вона не одна зі своїми проблемами, що є ще в світі небайдужі люди, які прийдуть на допомогу, підтримають в тяжкі хвилини, бо іноді, слово має великий вплив і може перевернути все життя.

Згодом, Наталя вже сама купила собі невеликий, але власний будинок в одному з сіл району. У неї з’явився сенс життя – її син, якому вона подарує всю свою ніжність, все своє материнське тепло та ласку, щоб його життя було кращим.

Розповідь прийомної матері

Одного чудового дня, коли я разом зі своїм 8-річним сином Богданом прийшла до дитячої поліклініки для того, щоб зробити чергове щеплення. Серед відвідувачів побачила стареньку бабусю з маленькою, не по сезону одягненою дівчинкою поруч. Трохи здивувалася, тому що піклування про здоров’я дитини – справа батьків, а не престарілих бабусь, тим більше, що бабуся пересувалася за допомогою двох ціпків. Але тоді я себе заспокоїла, подумавши, що батьки можливо зайняті роботою, і бабуся запропонувала їм свою допомогу.

Через кілька місяців я зустріла дівчинку знову: вона їхала в трамваї одна без дорослих, і в руках у неї була велика сумка, в якій було не менше 5-6 кілограмів картоплі. З часом виявилося, що живемо ми один від одного недалеко, тому і розпитати знайомих, які живуть у тому районі, було неважко. Те, що я дізналася про долю дівчинки, дуже вразило мене.

Катя, а саме так звали побачену мною дівчинку, жила разом із прабабусею, якій було 80 років. Це була саме та жінка, яку я вперше побачила разом з Катею у дитячій поліклініці. Мама Каті народила її в 16 років без чоловіка і принесла крихітку на виховання до своєї бабусі. Сама ж, не обтяжуючись піклуванням про новонароджену донечку, вела «вільний» спосіб життя і незабаром стала вживати наркотики. Квартиру бабусі «новоспечена мама» почала відвідувати не для того, щоб побачити дитину, а для того, щоб щось вкрасти або випросити продукти для себе та своєї компанії. З квартири зник холодильник, пилосос та безліч інших речей і продуктів. Крім того, кожний прихід супроводжувався сварками, криками і навіть бійками. Так минуло 8 років. Катя дорослішала, їздила на ринок за картоплею, знала де знаходяться аптечні склади, в яких вона купувала ліки для прабабусі. Два останніх роки старенька бабуся взимку падала і ламала собі ноги, пережила кілька інсультів. А того дня, коли ми побачилися у трамваї, дівчинка з бабусею купили 30 кг картоплі на зиму. Бабуся охороняла картоплю на трамвайній зупинці, а Катя перевозила картоплю невеликими партіями, всього вона зробила 5-6 ходок.

Після тієї зустрічі думка про Катруся закарбувалася в моїй пам’яті. Дізнавшись де вона живе, я наважилася на зустріч та прийшла поговорити з бабусею, запропонувати якусь допомогу та просто подивитися, як живе ця сім’я. Те, що я побачила, мене вразило. Ремонту в квартирі не було років 20, меблі були дуже старі, не було холодильника, не обладнано дитячий куточок. І це не дивно, тому що бабуся з онукою жили на 400 гривень пенсії, ще й годували «горе-маму» з її компанією.

Я почала брати Катрусю на вихідні до себе, потім вона стала лишатися і на увесь тиждень – так я стала прийомною мамою. З нами дівчинка зайшла до супермаркету, побувала в Макдональдсі, вперше в житті побувала на Чорному та Азовському морі. Зараз у нас все добре. Ми спілкуємося з прабабусею Каті. Катюша навчається у спеціалізованій школі з поглибленим вивченням іноземних мов. Щоб наздогнати матеріал, зараз ми найняли репетиторів і працюємо з ними.

Все погане позаду і зараз я дуже вдячна Богові, що Він дав мені це дитя, мою найкращу в світі донечку Катрусю, за те, що він дав мені любов до неї..

Не залишили Віктора сам на сам із бідою

На початку нового навчального року до Станично-Луганського районного центру соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді Луганської області звернулась вчителька загальноосвітньої школи районного центру, класний керівник 10 класу. Вона розповіла працівникам Центру, що в її класі навчається хлопець, якого доля залишила сам-на-сам зі своєю бідою.

Кілька років тому мати, не витримавши пияцтва чоловіка, покинула сім’ю разом із молодшими дітьми. Згодом вона вдруге вийшла заміж, знайшовши нарешті сімейний затишок і спокій з іншим чоловіком. А старший син, Віктор, залишився із батьком. Таке своє рішення він пояснив соціальному працівникові тим, що тільки так можна було врятувати житло від продажу за безцінь, адже за пляшку горілки батько ладен був віддати все.

Рідні батько і син жили в одній квартирі кожен сам по собі: батька не цікавило, чим харчується син, звідки він бере гроші на продукти, одяг і оплату комунальних послуг. Багато чого доводилось терпіти підлітку: п’яні дебоші батька, постійний пошук тимчасових заробітків, щоденні клопоти про їжу, теплий одяг, шкільне приладдя, адже до того ж потрібно було ще й вчитися. А щоб батько не міг зашкодити йому, Віктор на свою кімнату поставив замок. Тільки так він почувався за себе і свої речі у безпеці. Тут він готував собі їсти, вчив уроки, відсипався після випадкової роботи. Від матері він теж практично не мав матеріальної підтримки: вона, отримуючи державну соціальну допомогу через малозабезпеченість, із врахуванням і старшого сина, виділяла йому мізерну частину від цієї суми.

Однак, попри все, Віктор старанно вчився, виконував домашні завдання, але згодом почав пропускати уроки без поважних причин, погіршилась успішність.

Соціальні працівники відразу взяли підлітка під соціальний супровід, надавши йому допомогу у врегулюванні взаємин із батьком, вирішенні матеріальних проблем, визначенні майбутньої професії (вибору та вступу до навчального закладу), представленні інтересів Віктора перед адміністрацією школи, інших державних і громадських організацій.

За весь час перебування підлітка під соціальним супроводом працівники центру допомогли йому отримати ідентифікаційний код, відкрити особовий рахунок в банку, що дало змогу перераховувати благодійні кошти і матеріальну допомогу; оформити житлову субсидію.

До виправлення асоціальної поведінки батька було залучено дільничного інспектора, який взяв під особистий контроль ситуацію в сім’ї. Працівники районного центру соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді спільно з соціальними інспекторами управління праці та соціального захисту населення відвідали нову сім’ю матері Віктора. Провели з мамою Віктора бесіду щодо обов’язків виховання та утримання сина, після чого вона стала частіше зустрічатися з хлопцем і давати йому значно більше грошей. Через часткове вирішення матеріальних проблем хлопець став працювати лише під час канікул. Покращилось відвідування шкільних занять і, як результат, підвищилась успішність підлітка.

Як соціальні працівники вітали з Новорічними та різдвяними святами дітей Харківщині

Вчитель виконав прохання учнів, і побачили вони справжнє диво – народження дитини...

Кожна дитина – це продовження найвеличнішого дива у Всесвіті! Але у сірих буднях повсякденності ми іноді про це забуваємо. Пригадаймо, як тепло стає на душі, коли ми чуємо дитячий сміх, а в очах дітей бачимо вогники щастя.

У дітей, сім’ї яких опинилися у складних життєвих обставинах, ці вогники щастя в очах з’являються дедалі рідше. Діти, які, здавалося б, повинні жити дитячим безтурботним життям, у свої роки вже знають, як вирішувати дорослі проблеми. Та все одно, їх надія та віра у маленькі дива ще не згасла! Цей вогник надії на краще вирішили підтримати Харківський обласний центр соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді і Благодійний клуб, котрі виконали побажання цих дітей, які вони висловили у листах до Діда Мороза. І навіть більше… Діти отримали, крім бажаних подарунків, ще багато іграшок та корисних речей для повсякдення.

Що може бути прекрасніше, ніж щасливі дитячі очі?

А ось ще один лист

Міла дуже любить малювати, особливо на комп’ютері. Але роздрукувати свої роботи, повісити їх на стіну або показати друзям вона не могла — в неї не було принтера. Дід Мороз виконав її побажання, і в наступному році, можливо, Міла запросить його на незвичну виставку картин.

«Допомога для Ганни та Михайлика»

Від листів мене відірвав телефонний дзвінок. Телефонувала жінка, яка дізналася про те, що на базі міського центру соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді діють гуртки за інтересами для дітей та молоді з функціональними обмеженнями, вона виявила бажання записати свою доньку до гуртка “Живопис”. Я надала відповідну інформацію щодо цих матеріалів, графіка роботи гуртка та домовилась про зустріч із Зоєю Антонівною (так звали жінку, що телефонувала).

За декілька днів пані Зоя завітала до центру зі своїм сином Михайлом і розповіла свою сумну історію життя…

Зоя Антонівна – мати двох неповнолітніх дітей: сімнадцятирічної Ганни та чотирирічного Михайлика. Обоє мають інвалідність з дитинства. Ганна хворіє на астму, а Михайлик має ДЦП, хворобу Дауна, пухлину головного мозку, порок серця…

Жінка не працює, тому що син потребує постійного догляду, чоловік заробляє гроші, але численні витрати на лікування не дають змоги звести кінці з кінцями. Ганна, крім занять у загальноосвітній школі, відвідує музичну школу, має здібності до малювання і мріє навчатися у музичному училищі.

Порадившись, ми вирішили прикласти максимум зусиль, щоб надати сім’ї всебічну допомогу. Сім’я отримала одяг, комплект постільної білизни, підгузники тощо. Рішенням комісії з соціальної роботи із сім’ями, які опинилися у складних життєвих обставинах, родину взято під соціальний супровід центру.

Згодом сімнадцятирічна Ганна почала займатися живописом, вивчати шрифти та мистецтво витинанки, а найголовніше – вступила до Житомирського вищого музичного училища ім. Косенка. Дівчині для занять було необхідне нове піаніно, яке, звичайно, батьки купити не могли. Житомирський обласний центр соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді звернулися до депутата Житомирської міської ради з листом-проханням щодо спонсорської допомоги у придбанні музичного інструмента. Депутат виявився небайдужою людиною і не залишився осторонь чужого горя. За виділені ним кошти було придбано піаніно, а решту суми віддано родині Зої Антонівни.

Щастю жінки не було меж, вона зі сльозами на очах дякувала всім, хто їй допоміг. Соціальний працівник, який веде соціальний супровід родини, постійно надає поради щодо лікарів-реабілітологів, психологів, які можуть допомогти покращити стан здоров’я маленького Михайлика. Зараз жінка входить до складу громадської організації батьків дітей, хворих на хворобу Дауна.

Зоя Антонівна знайшла сили повірити в себе та свою родину, розширила коло знайомих і є частою гостею міського центру соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді. А Ганнуся мріє про перемоги на міжнародних музичних конкурсах…

Брусилівський районний центр соціальних служб для сім'ї, дітей та молоді повідомляє, що в селі Романівна була виявлена сім'я, яка потрапила в складні життєві обставини: троє неповнолітніх синів погано відвідували школу, батько не працював, пиячив, а найжахливіше те, що постійно чинив психологічне, а інколи й фізичне насильство над вагітною дружиною.

Сім'ю Булаєнко Тетяни Володимирівни відвідали спеціалісти районного центру соціальних служб для сім'ї, дітей та молоді, поспілкувалися з членами сім'ї, сусідами, працівниками сільської ради.

Після здійснення соціального інспектування сім - ю було запрошено на засідання дорадчого органу, на якому було сплановано подальшу роботу з сім'єю всіх необхідних організацій - соціальних партнерів центру соціальних служб для сім - ї, дітей та молоді (органів внутрішніх справ, управління праці та соціального захисту населення, центральної районної лікарні, відділу освіти, сільської ради).

Декілька місяців наполегливої праці з даною сім'єю, надання їй комплексу соціальних послуг, допомогло сім'ї вийти із складної життєвої ситуації.

На сьогоднішній день діти добре закінчили навчальний рік, атестовані по всіх предметах, систематично відвідують оздоровчі пришкільні табори, батько за власним бажанням пройшов курс лікування від алкоголізму, працевлаштувався, у сім'ї народилася донька - дитина здорова. За словами Тетяни Володимирівни, стосунки з чоловіком налагодилися, насильство у сім'ї відсутнє.

До Коростишівського районного центру соціальних служб для сім'ї, дітей та молоді надійшла інформація про сім'ю Оленки та Віталія (6 та 16 років відповідно), мама яких померла, а батьки у них різні і до того ж не займалися вихованням дітей. Матеріальне становище сім'ї було вкрай тяжке, будинок потребував ремонту, газ не був підведений, вікна вибиті, всюди була антисанітарія. Віталій на той час закінчив школу для розумово відсталих. Діти жили без належного догляду. Оленка часто хворіла (бронхіт), рідко відвідувала дитячий садок. Умови проживання були вкрай тяжкі.

Завдяки оперативним діям та старанням спеціалістів центру соціальних служб для сім'ї, дітей та молоді, рідний брат матері зі своєю дружиною переїхали жити до дітей. За час спільного проживання в будинку зроблено невеликий ремонт, підведено газ, Оленка пройшла лікування, почала відвідувати дитячий садок. Родичі усвідомлено взяли на себе відповідальність за дітей, умови проживання покращились.

Сім'ю знято з соціального супроводу з позитивним результатом. Дядька призначено опікуном, а у Оленки знову є мама...

До Коростишівського районного центру соціальних служб для сім'ї, дітей та молоді з проханням про допомогу звернулась мама Владислава. Голова сім'ї помер, жінка залишилась з двома неповнолітніми дітьми. Син дуже болісно переніс смерть батька, це суттєво відобразилось на взаємовідносинах з матір'ю. Він зовсім перестав її слухати, без поважних причин пропускав навчання у школі, не піддавався виховному впливу матері, були випадки, коли підліток навіть не ночував вдома...

Дякуючи цілеспрямованій та наполегливій праці спеціалістів центру соціальних служб для сім'ї, дітей та молоді сім'я подолала життєву кризу, хлопчик повернувся в сім'ю, налагодилися стосунки з матір'ю, відношення до неї змінилося в кращу сторону, дитина почала ночувати вдома. В результаті роботи сім'ю знято з соціального супроводу з позитивним результатом. Владислав відчув родинне тепло і зробив для себе висновок, що крім матері його ніхто не підтримає і не зрозуміє, як вона...

Черняхівський районний центр соціальних служб для сім'ї, дітей та молоді надіслав життєву історію "Вона хотіла бути мамою".

Іноді любов буває такою жорстокою, що натирає мозолі на руках і серці, але разом з тим вона щемлива, зрозуміла кожному. Люди можуть покепкувати з парубка, який плаче за коханою, але з жалістю ставляться до сліз дитини, яка плаче за матір'ю...

З Надією працівники районного центру соціальних служб для сім'ї, дітей та молоді познайомилися в консультативному пункті при кабінеті планування сім'ї. Маючи 35 тижнів вагітності і ускладнення з цим пов'язані, вона була покладена на лікування в гінекологічне відділення. З двох років Надя виховувалася в державних закладах, тому після закінчення Бердичівського училища повернулася в рідне село до бабусі, особливої гостинності від якої не чекала. Крім того, маючи 76 років, бабуся ще й зловживала алкоголем. Потрібно було заробляти гроші, тому поїхала до Житомира, де допомагала прибирати автобуси на станції, за що мала мінімальний заробіток і два пиріжки на обід. Завагітніла випадково від дорослого чоловіка, який, з її слів, гарно до неї ставився, бо давав їсти, коли поверталася з міста.

Вже після першої розмови було зрозуміло, що у 20-річної майбутньої мами є певні психічні відхилення. Звернулися до психіатра - на обліку не перебувала, але в медичній картці ще до відправлення до дитячого будинку зазначалося про доцільність обстеження у психіатра, проте ніякого обстеження протягом усіх років не було проведено. В результаті роботи лікарів було встановлено розумову відсталість. Надя народила дівчинку, але оскільки умов для проживання дитини не було і насторожувала сама поведінка жінки, її було направлено в дитяче відділення центральної районної лікарні, де була можливість постійного спілкування, спостереження і вироблення навиків по догляду за новонародженою дитиною.

За період перебування в лікарні працівниками центру с оціальних служб для сім'ї, дітей та молоді було надано ряд послуг:

Під час спілкування з Надією гірко було осягати минуле цієї дівчини, яке, крім спогадів про маму й тата, більше не несло в собі нічого світлого. Тому бажання народити дитину і зробити її щасливою - основна мета в майбутньому житті. Але, як виявляється, одного бажання і інстинкту материнства замало, адже дитині потрібен догляд, якого, на жаль, Надія дати не могла. Вона не вживала спиртні напої, не палила, але існував потяг до дорослих чоловіків, тому часто могла залишити дитину в ліжечку і зникнути на певний час. Всі зауваження покірно сприймала, але надалі вела себе аналогічно протягом чотирьох місяців. Тому постало питання про тимчасове влаштування дитини до дитячого будинку. Після ряду відмов, Надія погодилася. Тим більше потрібно було підключити в будинку бабусі світло і завершити роботи по проведенню газу, щоб створити необхідні умови для проживання дитини. Заява про влаштування дитини була підписана зі словами: - Я хочу, щоб вона не просто знала слово мама, а щоб вона у неї була. Буду старатися. - Після двох днів перебування дитини в дитячому будинку Надя почала сумувати, плакати і просити віддати дитину: - Я спати не можу, а коли засинаю, то вона мені сниться, простягає ручки і посміхається. За словами лікарів, лікування покращить загальний стан клієнтки, але потрібен постійний контроль при догляді за дитиною. Бабуся відмовляється, а сама Надія не може дати необхідного догляду. В ній є любов до дитини, тривожність за те, що плаче, значить треба взяти на руки, а про те, що передягнути, погодувати - не розуміє. Дитина потребує лікування, поміщена в стремена, слабко тримає голівку і т. д., тому на певний період має залишатися в дитячому будинку.

Роблячи підсумки від проведених розмов з нашою героїнею і такими ж дітьми-сиротами, ниткою стає їхня рання серйозність, адже вони стають дорослими ще в дитинстві, бережуть у своїй пам'яті маленькі епізоди, які нагадують про маму: чи жест руки, чи спадаюче волосся - бережуть, бо то єдине, що від неї залишилося. Ці діти крізь роки будуть ловити схоже у чужих перехожих і озирнуться, проводжаючи поглядом: таке, як у мами - Вона хоче бути мамою і це прагнення має допомогти.

Бердичів ський міський центр соціальних служб для сім'ї, дітей та молоді.

Непроста доля у Юлії, рано розпочала вона самостійний шлях. Закінчила ПТУ, вийшла заміж, народила сина, але чоловік звільнився з роботи, почав "заглядати в чарку", перебиватись тимчасовими заробітками. Юлія залишила дитину на чоловіка, їздила на заробітки за кордон, але після чергового повернення додому вирішила переглянути своє життя, укріпити стосунки з чоловіком. Незабаром зрозуміла, що вагітна вдруге. Після пологів чоловік поставив умову:

- Повернешся додому без дитини - залишусь з тобою. Двоє дітей мені не потрібно.

Юлія була відчаї, але страх самотності підштовхув її до того, що вона залишила дитину. Вчасне втручання працівників Житомирського обласного та Бердичівського міського центрів соціальних служб для сім'ї, дітей та молоді , завідуючого міським пологовим відділенням сприяло тому, що Юлія забрала дитину у сім'ю. Спільними зусиллями вдалося уникнути сирітської долі. Допомогли дитячим харчуванням, одягом, продовольчими пайками, сприяли виділенню матеріальної допомоги від міського голови, оформленню соціальної допомоги при народженні дитини, сприяли реструктуризації боргів за комунальні послуги. На сьогодні чотирьохмісячний хлопчик щасливо усміхається своїй мамі. На жаль, тато покинув сім'ю, вибрав "веселе життя", а не щастя батьківства. Зараз Юля усвідомлює себе повноцінною матір'ю, дякує за те, що вчасно зупинили.

Малинський міський центр соціальних служб для сім'ї, дітей та молоді повідомляє, що 27.02.2007 року у пологовому відділенні Малинського районного територіально-медичного об'єднання було зареєстровано відмову породілі від новонародженої дитини. 32-річна жінка, Предко Надія Михайлівна, проживає разом з чоловіком Предком Михайлом Михайловичем, що працює у м. Києві і має можливість утримувати сім'ю. Мама до пологів уже мала трьох дітей. Відмова від четвертої новонародженої дитини мотивувалася відсутністю власного житла та складними умовами проживання.

Спеціалістами центру соціальних служб для сім'ї, дітей та молоді була запропонована гуманітарна допомога у вигляді пелюшок та дитячого одягу, від якої породілля відмовилася. До вирішення даної проблеми були залучені близькі родичі батьків немовляти, дідусь із бабусею, які не знали про вагітність невістки та народження четвертої онуки.

Тривалий час дитина перебувала на обстеженні та лікуванні у Житомирській обласній лікарні.

В результаті вивчення матеріального становища даної сім'ї, тривалої роботи спеціалістів центру, ряду бесід психологів та юристів - волонтерів центру соціальних служб для сім'ї, дітей та молоді , служби у справах неповнолітніх із батьками новонародженої дитини, останніми було прийнято рішення забрати дитину в сім'ю.

За сприяння спеціалістів Малинського міського центру соціальних служб для сім'ї, дітей та молоді через Товариство Червоного Хреста України сім'я отримала у вигляді гуманітарної допомоги нову двомісну дитячу коляску для старшої та маленької дитини.

На даний час сім'я знаходиться під супроводом спеціалістів Малинського міського центру соціальних служб для сім'ї, дітей та молоді.

Буває так, що беззахисні створіння, беззахисні крихітки, які тільки з'явилися на світ, не потрібні ні мамі, ні татові. З якихось причин батьки залишають новонароджених діток в пологових будинках. Що спонукає їх здійснювати подібні вчинки? Про безсердечність можна говорити багато. Але сьогодні мова не про те - Виповнився рік з моменту створення в селищі Поріччя Краснодонського району Луганської області першого дитячого будинку сімейного типу Гогішвілі.

Знайомство Тимура та Людмили мають звичайний початок і дуже цікаве продовження. В один і той же час у одинокої матері з двома дітьми та у одинокого батька з річним сином захворіли діти. Довелося звертатися за допомогою до спеціалістів. У лікарні Людмила та Тимур познайомилися й сподобалися одне одному. Зав'язалася дружба. З'ясувалося, що у молодих людей багато спільних інтересів. Але найголовніше - у обох велика любов до дітей. До того ж, в одній комічній ситуації, коли старша дочка Людмили сховалася в шафу для одежі і не хотіла покидати будиночок, Тимур запропонував дівчинці допомогу. Дівчинка погодилася вийти звідти за умови, що Тимур стане її татом. А так як справжні чоловіки тримають своє слово, незабаром з'явилася нова дружна родина - родина Гогішвілі.

Народилося дві спільні дитини - сини Тимур та Олексій. Але тато завжди мріяв мати дочку - маленьку дівчинку, принцесу. До того ж в обох батьків було велике бажання ростити та виховувати малюків. Все це зіграло вирішальну роль у прийнятті рішення взяти в сім - ю першу прийомну дитину. У великій сім'ї з - явилася трьохлітня Юля. Через деякий час взяли під опіку ще одного хлопчика - Женю. Сьогодні всі проблеми, які були в житті прийомних дітей, в минулому. Діти звикли до сприятливої атмосфери , до взаєморозуміння та ласки. Рік тому Людмилі та Тимуру запропонували взяти під опіку піврічну покинуту дівчинку. Так у сім'ї з'явилася Настя. Їй зараз півтора року, вона справжня артистка, розвинута дівчинка, дуже любить спілкуватися. Сім'я Гогішвілі подала документи на створення ДБСТ. Мрія здійснилася. І ось минулого року в селищі Поріччя знайшли відповідний двоповерховий будинок і віддали його дружній сім'ї, де панує лад і спокій. Сьогодні тут п'ять прийомних дітей, троє своїх неповнолітніх і двоє дорослих.

Ось така історія. А якщо виникають якісь проблеми, батьки-вихователі звертаються до спеціалістів Краснодонського районного ЦСССДМ за порадою і допомогою.

В одному з пологових будинків України народилось немовля - Кирюша. Першими, хто подарував йому турботу та любов, були вихователі Будинку дитини. З того дня розпочалася його мандри по інтернатних закладах України.

Минуло дитинство, Кирило вступив до технікуму, щоб отримати спеціальність будівельника. Навчання пролетіло швидко і настав час, коли перед ним відкрились двері у дорослий світ - випускний вечір, вручення дипломів, прощання з друзями, дитинством.

Перед юнаком відкривалося нове життя, в якому він все змушений робити сам і самотужки вирішувати свою долю; а доля, здавалося, на той час була до нього не дуже прихильна. В пошуках кращого життя Кирило залишив місця дитинства та юності.

Київ. Вокзал. До Кирила підійшли двоє дорослих, почали цікавитись його життям: звідки він, що робить у столиці чи має рідних та близьких? Хлопець розповів про себе, пожалівся на важке сирітське життя, після чого йому запропонували місце для проживання, роботу та харчування у «хороших» людей, які були членами релігійної секти. І, як у більшості випадків, «хороші» люди ніби для збереження відібрали всі наявні документи і, мабуть, забули, що за роботу потрібно платити.

Минав час. Кирило вирішив змінити своє життя і покинути своїх «благодійників», які не мали бажання відпускати безкоштовну робочу силу. Хлопець поставили перед фактом, що він - боржник за проживання, харчування і, доки він не поверне борг, що було нереально, документи йому не повернуть.

Кирило вирішив тікати. Випадок - і він у Житомирі. Місце ночівлі - вокзал, їжа - тільки сниться. Міліціонери порадили йому звернутися до Житомирського міського центру соціальних служб для сім'ї, дітей та молоді. Тут він знайшов підтримку, розуміння, віру в людей. І ось результат: Кирило відновив паспорт, має місце для проживання, роботу, за яку платять гроші, з'явилися друзі. Доля нарешті почала всміхатися.

Соціальні історії дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, з числа випускників інтернатних закладів.

Їхнє життя - жалість оточуючих, пустий та холодний світ ранньої самотності. Начебто все як і в решти дітей: їжа, одяг, навчальні предмети, захоплення. Можна сказати, що держава дійсно піклується про них - одягає, годує, вчить. Справді, але ж чи можна це хоч трохи порівняти з вихованням в родині.

Родина дає дитині не лише речі, необхідні для існування, вона готує людину до її соціальної ролі - бути членом суспільства, носієм соціального досвіду. Те, що дитина отримує в сім - ї, вона згодом передає власним дітям: стиль виховання і спілкування, морально-етичні норми та традиції - все, що робить родину здоровою. А це, в свою чергу, є показником здоров - я всього суспільства. Прикладів безліч. І кожен з них - не лише рядки на папері, це чиясь доля, до якої важко залишитись байдужими -
Історія цієї дівчини - одна краплина в океані.

Її дитинство важко назвати щасливим: батьки зловживали алкоголем, вихованням п - ятьох дітей займатись було ніколи. Після смерті матері, батько продовжував пити. Тому, після позбавлення батька батьківських прав, дівчинку разом з молодшим братом було оформлено до ЗОШ для дітей-сиріт. На той час старша сестра була вже повнолітньою, а інша сестра навчалася у допоміжній школі-інтернаті. Ще одна дівчинка померла у ранньому віці.

Навчаючись в інтернаті, діти продовжували навідувати знайому бабусю, що мешкала в їх рідному селі, та була завжди до них доброю та лагідною, жаліла, пригощала цукерками. Діти допомагали їй по господарству. Там вони часто зустрічалися з донькою цієї бабусі, серце якої, відчувши біль дітей, що усвідомлювали себе непотрібними і зайвими у цьому світі, не змогло залишитись байдужим. Так діти стали частими гостями у домі цієї жінки (родина П.).

В той час родина П. перебувала під соціальним супроводом центру СССДМ, бо вже опікувалася двома дітьми, позбавленими батьківського піклування. Було прийнято рішення про оформлення опіки ще над двома дітьми. Так дівчинка з братом стали жити в великій дружній родині: подружжя опікунів, двоє їхніх власних дітей та четверо дітей-сиріт.

Проблем було багато, та нічого такого, чого не могло б здолати терпляче і турботливе материнське серце.

Дівчина довго не могла звикнути до буденних дрібниць, що з дитинства знайомі кожній дитині, яка виросла в сім - ї: підбір одягу, користування ванною кімнатою та газовою плитою, грошові розрахунки в магазині, чи, навіть, звичайна відповідь на телефонний дзвінок.

Завдяки підтримці соціальної служби, щирій турботі опікунів та членів їх сім - ї, дівчина вдало подолала ці психологічні труднощі. У неї зміцнилась віра в людей та з - явилась впевненість у собі, сміливість приймати самостійні рішення. Навіть вийшовши з сім - ї опікуна, дівчина відчуває за спиною надійну підтримку і допомогу, як матеріальну, так і психологічну, що надзвичайно важливо для дитини, яка звикла до думки про самотність.

На сьогодні дівчина - студентка педагогічного університету (психолого-педагогічного факультету, спеціальність - соціальний педагог), живе в гуртожитку і з надією дивиться у майбутнє.

У пологовому будинку народилося немовля. Матір від хлопчика відмовились і тому першими, хто подарував йому турботу та любов, були вихователі Будинку дитини. З того дня розпочалися його мандри по інтернатних закладах України.

Минуло дитинство і хлопець вступив до СПТУ, щоб отримати спеціальність будівельника. Навчання пролетіло швидко, і настав час, коли перед ним відкрились двері у дорослий світ.

Перед ним відкрилося нове життя, в якому він все змушений робити сам. Самотужки вирішувати свою долю; а доля, здавалося, на той час була до нього не дуже прихильна. В пошуках кращого життя хлопець залишив місця дитинства та юності.

Київ. Вокзал. До хлопця підійшли двоє дорослих, почали цікавитись його життям: звідки він, що робить у столиці, чи має рідних та близьких? Він розповів про себе, пожалівся на складне сирітське життя, після чого йому запропонували місце для проживання, роботу та харчування у - хороших - людей, які були членами релігійної секти. І, як у більшості випадків, - хороші - люди, ніби для збереження, відібрали всі документи і ,мабуть, забули, що за роботу потрібно платити.

Минав час. Хлопець вирішив змінити своє життя і покинути своїх - благодійників - , які не мали бажання відпускати безкоштовну робочу силу. Його поставили перед фактом, що він - боржник за проживання, харчування і, доки він не віддасть борг, що було нереально, документи йому не повернуть.

Хлопчина вирішив тікати. Трапився випадок - і він у чужому місті. Місце ночівлі - вокзал. Їжа - тільки сниться. Міліціонери порадили йому звернутися до обласного центру СССДМ.

В Центрі він знайшов підтримку та розуміння, повернув віру в людей.

І ось результат: юнак відновив паспорт, має місце для проживання, роботу, за яку платять гроші, з - явилися друзі.

Дівчина після смерті батьків, виховувалася в інтернаті. Власного житла у неї не було, тому після випуску з інтернатного закладу, завдяки сприянню ЦСССДМ, її було поставлено на квартирний облік та влаштовано на проживання до гуртожитку.

У дівчини є рідна сестра (також випускниця інтернатного закладу), яка має родину, постійну роботу, власне житло. Проте, вона не бажає підтримувати стосунків з сестрою через постійні непорозуміння з її чоловіком, який постійно робить їй зауваження стосовно її способу життя.

Для вирішення низки соціальних питань дівчину було взято під соціальний супровід ЦСССДМ. Слід зауважити, що дівчина на відміну від рідної сестри, абсолютно не пристосована до самостійного життя, з чим було пов - язано багато проблем та невирішених питань під час здійснення соціального супроводу.

Дівчина була не в змозі самостійно вирішити такі питання, як прописка, отримання ідентифікаційного коду, реєстрації та оформлення допомоги на новонароджену дитину і т.д. Дуже часто зазначені питання розв - язувалися за відсутності клієнтки зусиллями лише соціальних працівників.

Соціальна неспроможність у дівчини поєднана з особистісною. У неї, як і у будь-якої іншої сироти у наш час, постійно існує проблема нестачі коштів, навіть на найнеобхідніші речі та продукти харчування, але цей факт не зупинив її перед народженням дитини без батька. Після реєстрації доньки у палаці новонароджених, у зв - язку зі складним матеріальним становищем та станом здоров - я молода мама (необхідно оформляти інвалідність, бо існують проблеми із зором ), новонароджену Альбіну помістили на півроку до Харківського дитячого будинку. За цей час клієнтка повинна була зробити операцію, після якої у неї була б можливість знайти постійну роботу.

Але операція не зроблена, гроші витрачені, проблеми зі здоров - ям ускладнилися (необхідно оформляти інвалідність), кімната у гуртожитку, куди вона забрала дитину, в жахливому стані. Не зважаючи на зазначену важку ситуацію в сім - ї , через рік вона знову завагітніла, але, через проблеми зі здоров - ям і негативним способом життя, дитина народилася мертвою. Спеціалісти ЦСССДМ допомогли в оформленні необхідних документів, сприяли в оформленні матеріальної допомоги, надали психологічну підтримку.

Наприкінці можна зробити висновок, що незважаючи на зусилля соціальних робітників та психологів ЦСССДМ, які сприяють клієнтці у багатьох питаннях, сама дівчина не змінюється. Притаманні їй риси характеру такі, як байдужість та пасивність, небажання робити власні кроки у своєму житті, - лише посилюються. Протягом декількох років вона перебуває під соціальним супроводом, але невиконання вимог, зазначених в плані-угоді, стає значною підставою для зняття з-під супроводу з негативним результатом. Клієнтка є пасивним споживачем соціальних послуг.

Хлопчина до десятирічного віку проживав з матір - ю та старшим братом. Батько безвісно відсутній.

Після позбавлення матері материнських прав, він та його старший брат були вилучені з сім - ї та направлені до загальноосвітньої школи-інтернат.

Через п - ять років бабуся хлопця забрала його до Росії. На той момент старший брат вже знаходився в місцях позбавлення волі.

За час відсутності дітей мати продала квартиру та тимчасово наймала житло.

Коли хлопець повернувся до рідного міста на виклик матері, яка на той час дуже хворіла, а невдовзі померла, то опинився на вулиці, ночував у під - їздах, на вокзалах. (З братом зв - язок відсутній ще з часу перебування в інтернатному закладі).

До обласного центру соціальних служб для сім - ї, дітей та молоді підлітка привела жінка, яка неодноразово бачила, як він ночує у під - їзді будинку, де проживають її діти. Як з - ясувалося у ході розмови, хлопець не мав жодного документу та уявлення про влаштування свого майбутнього.

Дата звернення до ОЦСССДМ була датою початку супроводу.

В ході здійснення соціального супроводу проблемних питань, вирішення яких потребувало допомоги спеціалістів, було декілька:

Для відновлення необхідних документів соціальним працівником було надіслано вісімнадцять офіційних листів-запитів з клопотанням про допомогу у вирішенні того чи іншого питання. Останню довідку, відносно якої запит здійснював безпосередньо паспортний стіл, чекали чотири місяці з моменту його подання. На протязі всього цього часу з клієнтом постійно працював психолог.

Якщо на початку супроводу клієнт був нездатний особисто сформулювати запитання, то на момент закінчення супроводу він з легкістю спілкувався з керівниками різноманітних структур та чітко бачив перед собою мету свого подальшого життя.

На сьогоднішній день клієнт має всі необхідні документи, включаючи паспорт, прописаний у місті, працює на приватному підприємстві та має багато знайомих людей, які йому допомагали та готові прийти на допомогу.

18-річний хлопець (соціальний сирота) прибув в міста після закінчення повного курсу навчання в Центрі підготовки та перепідготовки робітничих кадрів за спеціальністю «муляр, лицювальник - плиточник». Проживає в гуртожитку.

Відразу звернувся до міського ЦСССДМ. При першій зустрічі з соціальним працівником проявив себе як людина, схильна до суперечок, нестримана в розмові; безкомпромісний, самовпевнений, але неагресивний; багато уваги приділяє своїй зовнішності, намагається справити позитивне враження. Не цікавиться своєю спеціальністю, не виявляє бажання оволодіти практичними навичками. Фізично працювати не любить. Дана інформація підтвердилась в ході здійснення соціального супроводу соціальним працівником та під час індивідуальних бесід з психологом.

Клієнт проживав в Росії, після смерті батьків опікунство оформила його тітка, яка проживає на Україні в нашому місті, але через жорстоке поводження з дитиною її позбавили опікунства. Тітка має чотирьохкімнатну квартиру, та коли хлопець повернувся до міста, вона відмовилася навіть тимчасово надати йому житло. У нього ще є дядько, який є власником будівельної фірми, але на роботу племінника не взяв. Також клієнт має двох старших братів. Один відбуває покарання в місцях позбавлення волі, місце знаходження іншого невідоме.

При здійсненні соціального супроводу відразу виникло ряд проблем.

Дівчина (соціальна сирота - мати померла, місцезнаходження батька невідоме, має сестру, з якою зв - зків не підтримує.) виховувалась в дитячому будинку, навчалась в допоміжній школі-інтернаті, а потім в ПТУ, протягом навчання в якому була прописана в гуртожитку. Залишивши запропоновану дирекцією училища роботу, вона повернулась в своє місто, не працювала, жебракувала (власного житла немає).

В поле зору працівників районного центру СССДМ дівчина потрапила влітку 2006 року. Повідомлення щодо її бродячого способу життя надійшло до Центру від учителів допоміжної школи-інтернату. На момент зустрічі з працівниками РЦСССДМ дівчина була вагітна.

За сприянням працівників РЦСССДМ вона пройшла медичний огляд та була госпіталізована до пологового відділення центральної районної лікарні, де народила дитину. Оскільки клієнтка не мала родичів у місті та районі, працівники районного центру СССДМ домовились з керівництвом центральної районної лікарні про те, що молода мама деякий час буде знаходитись з дитиною в дитячому відділенні ЦРЛ, де її навчать навичкам догляду за немовлям.

Працівники РЦСССДМ спільно з працівниками дитячого відділення ЦРЛ та релігійної громади православної церкви оформили свідоцтво про народження дитини, яку було хрещено, зібрано речі та одяг. За час перебування в лікарні молода мама під наглядом медичних сестер доглядала за дитиною і наміру відмовитись від неї не виявляла. Однак враховуючи, що вона не мала ні житла, ні засобів до існування, окрім того їй було встановлено діагноз - слабка розумова відсталість - , за рекомендацією працівників РЦСССДМ та згідно рішення опікунської ради немовля було направлене на 6 місяців до обласного будинку дитини (згідно заяви матері). З метою надання тимчасового житла клієнтку було направлено в обласний центр соціально-психологічної допомоги. На даний час вишукується можливість її подальшого працевлаштування, ведеться пошук родичів.

Хлопець (соціальна сирота - мати позбавлена батьківських прав, батько помер, має двох сестер та брата, з якими підтримує зв - зки ) закінчив допоміжну школу-інтернат, де ще навчаються його сестра та брат. Після закінчення школи-інтернату був влаштований на навчання в ПТУ, де проживав у гуртожитку. Дирекцією допоміжної школи-інтернату для нього та його сестер було придбано квартиру.

Але поки неповнолітні навчались в допоміжній школі-інтернаті та ПТУ, в квартирі вони не проживали, а після закінчення виявилось, що в їх квартиру самовільно вселилася стороння громадянка. За активного втручання працівників РЦСССДМ, служби у справах неповнолітніх райдержадміністрації та дирекції допоміжної школи-інтернату хлопцю та його сестрам було повернуто житло.

16-річна дівчина (біологічна сирота - батьки померли), виховувалася в інтернаті. Власного житла у неї не було, тому після випуску з даного інтернатного закладу, завдяки сприянню ЦСССДМ, її було поставлено на квартирний облік та влаштовано на проживання до гуртожитку.

У дівчини є рідна сестра (також випускниця інтернатного закладу), яка має родину, постійну роботу, власне житло. Проте вона не бажає підтримувати стосунків з сестрою через постійні непорозуміння з її чоловіком (який постійно робить їй зауваження стосовно її способу життя).

Для вирішення низки соціальних питань клієнтку було взято під супровід ЦСССДМ. Слід зауважити, що вона, на відміну від рідної сестри, абсолютно не пристосована до самостійного життя, з чим було пов - язано багато проблем та невирішених питань під час здійснення соціального супроводу: була не в змозі самостійно вирішити такі питання, як прописка, отримання ідентифікаційного коду, реєстрації та оформлення допомоги на новонароджену дитину і т.д. Дуже часто зазначені питання розв - язувалися за відсутності клієнтки, зусиллями лише соціальних працівників.

У клієнтки, як і у будь-якої іншої сироти у наш час, постійно існує проблема нестачі коштів навіть на найнеобхідніші речі та продукти харчування, але цей факт не зупинив її перед народженням дитини без батька. Після реєстрації доньки у палаці новонароджених, у зв - зку зі складним матеріальним становищем та станом здоров - я дівчини (необхідно оформляти інвалідність, бо існують проблеми із зором ), новонароджену дитину помістили на півроку до дитячого будинку. За цей час молода мати повинна була зробити операцію, після якої у неї була б можливість знайти постійну роботу.

Але операція не зроблена, гроші витрачені, проблеми зі здоров - ям ускладнилися (необхідно оформляти інвалідність), кімната у гуртожитку, куди вона забрала дитину, в жахливому стані. Не зважаючи на зазначену важку ситуацію в сім - , через рік вона знову завагітніла, але, через проблеми зі здоров - м і негативним способом життя, дитина народилася мертвою. Спеціалісти ЦСССДМ допомогли в оформленні необхідних документів, сприяли в оформленні матеріальної допомоги.

Можна зробити висновок, що, незважаючи на зусилля соціальних робітників та психологів ЦСССДМ, які сприяють клієнтці у багатьох питаннях, сама вона не змінюється. Притаманні їй риси характеру такі, як байдужість та пасивність, небажання робити власні кроки у своєму житті, - лише посилюються.

Протягом декількох років вона перебуває під соціальним супроводом, але невиконання вимог, зазначених в плані-угоді, стає значною підставою для зняття з-під супроводу з негативним результатом. Клієнтка є пасивним споживачем соціальних послуг.

Центром соціальних служб для сім - , дітей та молоді взято під соціальний супровід підлітка (як дитини, що залишилася без батьківського піклування та закінчила школу-інтернат).Мати хлопця була позбавлена батьківських прав. Має сестру, яка знаходиться у школі - інтернаті, тому брат з сестрою на даний час не мають можливості спілкуватися.

Хлопець навчається в Індустріально-педагогічному технікумі, окремого житла не має, на квартирному обліку не перебуває.

Хлопець звертався до спеціалістів центру СССДМ щодо допомоги йому у проходженні виробничої практики від монтажно-будівельного ліцею за адресою: йому було надано місце для проходження виробничої практики за його спеціальністю.

У плануванні подальших кроків стосовно клієнта спеціалісти ЦСССДМ вважають за доцільне зосередитись на формуванні у клієнта самостійності, відповідальності, підтримці бажання отримати вищу освіту. Ведеться робота по відновленню родинних стосунків з сестрою.

До обласного центру соціальних служб для сім'ї, дітей та молоді надійшла інформація щодо сироти, вихованки інтернату. В ході роботи з клієнткою з - сувалося, що вона має молодшу сестру, яка мешкає у тому ж інтернаті. Батько дівчат знаходиться у розшуку, його місце перебування невідомо, мати померла.

Після закінчення інтернату дівчина поступила навчатися до професійно - технічного ліцею, мешкала в гуртожитку ліцею. Під час навчання вона завагітніла. Народивши дитину, мала намір відмовитися від новонародженого. В пологовому будинку молодій мамі були надані психологичні послуги працівниками консультативного пункту при пологовому відділенні, було запропоновано перебування у Соціальному центрі матері і дитини. З пологового будинку її та дитину зустрічали директор з працівниками Соціального центру матері і дитини, в якому вона залишилась на рік і три місяці.

В результаті соціального супроводу були надані соціальні послуги:

До районного центру СССДМ звернувся соціальний педагог навчально-виховного комплексу з повідомленням про виявлення випадку вчинення насильства над неповнолітньою А.

Того ж дня дівчинка була госпіталізована зі школи до міської клінічної лікарні з діагнозом: закрита черепно-мозкова травма, струс головного мозку, гематоми в області спини.

Спеціалісти центру СССДМ терміново повідомили службу у справах неповнолітніх, комітет у справах сім - ї та молоді, кримінальну міліцію про жорстоке поводження над дитиною. Складена комісія відразу вийшла в сім - ю з метою соціального інспектування.

В ході здійснення інспектування виявилось, що дівчинка проживає разом з батьком та мачухою, за спільною домовленістю з першою дружиною. Зі слів мачухи батько неодноразово застосовував фізичні дії (побиття) по відношенню до неї та дочки, але від рідної матері дівчинки це приховувалось.

Соціальні працівники встановили, що рідна мати дівчинки проживає разом з другим чоловіком в іншому місті, і відразу повідомили її про стан здоров - я її дочки, надавши допомогу щодо організації приїзду матері до лікарні.

Батько був притягнутий до кримінальної відповідальності, соціальний працівник допомагав у захисті прав дитини, представляв інтереси дитини в суді. За рішенням суду батько був позбавлений батьківських прав по відношенню до дочки.

Після лікарні дівчинка повернулась жити до рідної мати, другий чоловік удочерив дитину. Спеціалістами центру СССДМ було взято сім - ю під соціальний супровід, здійснювалась психологічна реабілітація дитини.

Паралельно ведеться робота з біологічним батьком, його сім - я поставлена на облік як така, де існує ризик вчинення насильства.

До центру СССДМ звернулась мати 15 - ти річного хлопця із зовні благополучної, дуже респектабельної сім - ї з проханням допомогти сину навчитися «протистояти нічним витівкам батька» та не розголошувати стан їх сім - ї. Справа у тому, що батько хлопця у нетверезому стані щоночі силою будив хлопця, заставляв його щось робити по господарству при цьому лаявся, іноді бив, і до ранку не давав можливості хлопцеві спати. Такий стан справ почав впливати на психічне та фізичне здоров - я дитини. Це продовжувалось декілька місяців. Мати дуже боялась, нічого вдіяти не могла, впливу на батька не мала, а сам хлопець боявся щось сказати батькові, аби той не заподіяв, у черговий раз, зла матері. Сам хлопець не знав, що мати звернулась по допомогу до центру СССДМ.

До районної лікарні звернулися у зв - я зку з переломом руки 6-ти річного хлопчика. Зі слів дитини, травму випадково було нанесено п ' яною матір - ю за певний проступок. Про цей випадок лікарнею було повідомлено районне відділення УМВС, районний центр СССДМ. За даним фактом порушено справу про адміністративне правопорушення, мати винесено покарання у вигляді 200 годин примусових робіт.

Районним центром СССДМ забезпечено роботу психолога щодо психологічної реабілітації дитини. Окрім цього сім - ю взято під соціальний супровід, в ході якого з - ясовано причини періодичного вживання матір - ю алкоголю, а саме: безробіття, відсутність стабільного заробітку, неможливість виконувати періодичні роботи по найму, оскільки немає з ким залишати дитину, почуття безвихідності.

За допомогою центру СССДМ матір взято на облік в районному центрі зайнятості. На підставі клопотання центру СССДМ виконкомом міської ради прийнято рішення про звільнення даної громадянки від оплати за виховання дитини у дитячому садку, дитину влаштовано в дитячий садок на безоплатній основі. Відбувалися періодичні відвідування спеціалістами центру СССДМ сім - ї, або ж мати відвідувала безпосередньо центр СССДМ. Проведена робота дала можливість покращити мікроклімат в сім ' ї, мати перестала вживати алкоголь, налагодилося взаєморозуміння між матір ' ю та дитиною.

До районного центру СССДМ звернулася голова однієї із сільських рад з повідомленням про те, що відносно однієї дитини, яка перебуває під опікою бабусі, було здійснено насилля її дядьком.

На момент здійснення насилля дитина перебувала у своєї тітки в сусідньому селі. Дитина була терміново вилучена з сім - ї, поміщена в районну лікарню. Після проведення обстеження та надання необхідної медичної допомоги, дитину повернули до опікуна. З опікуном було проведено бесіду практичним психологом центру СССДМ та працівником кримінальної міліції у справах неповнолітніх, попереджено паро відповідальність за неналежне виховання і догляд за дитиною.

Районним центром СССДМ встановлено супровід сім ' ї, де перебуває дитина під опікою та зазнала насилля.

Працівниками центру постійно надаються психологічні консультації даній дитині, її опікуну, родичам.

В результаті роботи з клієнтами значно покращилася атмосфера в сім ' ї, змінилося ставлення до дитини, опікун відчув свою відповідальність за виховання дитини.

9-річну В., школярку ЗОШ, жорстоко бив і двічі ґвалтував вітчим. Він прив - язував дівчинці руки до дивана і знущався над беззахисним створінням. А рідна матір дитини заплющувала на це очі, прикриваючи таким чином свого співмешканця. Можливо, насилля тривало б і далі, якби не забила тривогу школа, в якій навчається В.

18 квітня 2006 року дівчина прийшла до школи. Злякана погрозами лихого - батька - , вона все приховувала від оточуючих. На групі подовженого дня в дитини почалася кровотеча зі статевих органів. Вчителька, подумавши що в юнки передчасно розпочався менструальний цикл, надала їй першу допомогу і відпустила додому.

Вже у квартирі, де В. мешкала разом зі своєю матір - ю, вітчимом та 4-річною сестричкою, у неї - відкрилася - справжня кровотеча. - Батьки - викликали - швидку - . Але супроводжувати дівчинку до лікарні чомусь поїхала не матір, яка також в цей час була дома, а вітчим.

Доки дитина лікувалася, батьки придумали версію її побиття якимось хлопчиком зі школи. Навіть пішли до навчального закладу розбиратися. Від батьків хлопчика матір та вітчим В. вимагали морального відшкодування!

Адміністрація та педколектив школи, ретельно вивчаючи та з - ясовуючи ситуацію, чітко зрозуміли, що це чистої води брехня. Другокласник, на якого впала підозра, стверджував, що не бив В. Хлопчик позитивно характеризувався у школі, з порядної сім'ї . Та й травми, нанесені потерпілій А., далеко справа не рук дитини.

Дитячий гінеколог у лікарні повідомила, що в В.розірвана статева пліва. Зі слів бабусі потерпілої дитини, під час операції дівчинці зашивали пошкоджені жіночі органи і навіть сечовий міхур. Але В. стала на захист матері.

Бабуся і педагоги звернулися до спеціалістів міського центру СССДМ по допомогу. Під час службового розслідування було залучено міську службу у справах неповнолітніх. Звернулися до лікаря, дівчинку було госпіталізовано. А вже за кілька днів бабуся, юрист соціальної служби, представники навчального закладу звернулися із заявою до міського відділу міліції. Крім того, про факти сексуального та фізичного насилля дитини письмово повідомлено міську прокуратуру. По завершенню лікування 9-річну дівчинку одразу було переведено до обласного притулку для неповнолітніх.

Правоохоронними органами було порушено кримінальну справу за статтею 155 Кримінального Кодексу України - Статеві зносини з особою, яка не досягла статевої зрілості - . При участі юрисконсульта міського центру СССДМ обвинувачення буде здійснено за більш - тяжкою - статтею 152, ч. 4 Кримінального Кодексу України - Зґвалтування неповнолітньої з тяжкими наслідками - (термін ув - язненння від 8 до 12 років). На даний час справа знаходиться у суді. Ці рішення були підставою для міської служби у справах неповнолітніх для розгляду питання про позбавлення батьків батьківських прав.

За рішенням суду бабусю було призначено опікуном В. та її 4-річної сестрички.

Міським ЦСССДМ від міської служби у справах неповнолітніх було отримано направлення сім - ї С як сім - ї, в якій постійно існують конфлікти між матір - ю, бабусею та неповнолітньої дитиною (дочкою) (тобто, категорія дитини - дитина, що проживає в сім - ї, яка знаходиться в складній життєвій ситуації). Під час роботи соціального працівника з матір ' ю, бабусею, а потім і з дитиною, було встановлено, дівчинка пів року назад стала жертвою зґвалтування. Ґвалтівник - сусід, вже похилого віку. Який протягом тижня в січні 2006 року зваблював дівчину. Шляхом погроз та коштовних подарунків домігся мовчання від неї. Після перенесених моральних травм поведінка дівчини змінилася - вона стала дратівливою, конфліктною, агресивною.

Командою спеціалістів ЦСССДМ було проведено наступну роботу: психологічне консультування, психологічна підтримка та психологічна корекція дитини; соціально - педагогічне консультування щодо проблем виховання та побудови позитивних взаємовідносин для матері і бабусі; юридичне консультування; допомога в оформленні звернення до прокуратури; сприяння у влаштуванні дівчини на навчання у вечірню школу для закінчення середньої освіти; сприяння у працевлаштуванні матері.

Але в подальшому, усвідомивши, що інформацію про випадок насильства буде розголошено під час проведення слідства та суду, сім - я забрала заяву з міліції. На сьогоднішній день дівчинка працює в перукарні ученицею та вчиться у вечірній школі. Сім - я і досі знаходиться під соціальним супроводом центру.

До районного центру СССДМ звернулась секретар сільської ради с.П. з приводу фізичного насилля багатодітної матері над своєю дитиною (Ю., 8 р.) тільки тому, що донька взяла куплене матір - ю печиво і отримала помітні синці по всьому тілу (це повторювалось кілька разів).

Спільно з спеціалістами служби у справах неповнолітніх здійснено виїзд на територію сільської ради, де проведено ряд зустрічей з метою детальнішого вивчення неординарного випадку. Це бесіди із класним керівником та учителями дівчинки, її однолітками, з самою Ю., з матір - ю дитини.

Внаслідок обстеження умов проживання та виховання дітей, комісія у складі спеціалістів служби у справах неповнолітніх, районного центру СССДМ, голови сільської ради, дійшла висновку про необхідність попередження матері за фактом відношення до виховання дітей, сім - я поставлена на облік як неблагополучна у службі ССН. На запитання до матері, чому вона так чинила із своєю дитиною, та відповіла, що сама не розуміє і розкаюється у скоєному. З розповіді матері стало зрозуміло, що сім - я перебуває у скрутному матеріальному становищі, мати сама виховує 4 неповнолітніх дітей, не може знайти роботи і утримувати всіх. Члени сім - ї живуть за рахунок виплат по догляду за дитиною, користується городом 0,25 га, підсобного господарства немає. Зі слів матері після цього випадку, вона стала іншими очима дивитись на дітей, на їх запити та інтереси, цікавитись їхніми проблемами.

Сім - я взята під соціальний супровід, вироблено план дій. Вже здійснено 3 виїзди у сім - ю..

Звернення дівчинки А. 9 років за - Телефоном Довіри - (дівчинка що учиться у школі).

Результат роботи: підвищено рівень самооцінки дитини та матері, сформовано модель поведінки ставлення до батька. Нормалізовані сімейні стосунки.

До районного ЦСССДМ звернулась громадянка О., мати 4 - х неповнолітніх дітей. В ході проведеної бесіди з - ясувалось, що сім - я проживає в сільській місцевості та протягом останніх 5 - ти років потерпає від насилля з боку колишнього чоловіка (батька дітей), який мешкає разом з сім - єю та не бажає (після розлучення) переїжджати до власного помешкання у сусіднє село.

Сім - я живе у постійному страху: діти регулярно ставали свідками сексуального насилля по відношенню до матері, потерпали від постійного психологічного та фізичного насилля від батька. Мати разом з дітьми часто ночували на горищі або в сусідів з метою уникнення п - яних дебошів та насилля колишнього чоловіка.

З приводу ситуації, що склалась у сім ' ї, гр. О. неодноразово зверталась за допомогою до правоохоронних органів, однак результат роботи (бесід з чоловіком, адміністративної відповідальності тощо) виявився недостатнім для того, аби сім ' я уникнула проявів насилля - вони продовжувались і надалі.

Сім ' я погодилась на здійснення соціального супроводу.

Результат роботи: гр. О. остаточно розірвала зв ' зок з колишнім чоловіком, позбулась суїцидальних думок, у неї з - явилась впевненість у власних силах та майбутньому її родини. В дітей зменшились прояви агресивної поведінки, зникли нічні страхи, безсоння.

Наявність перешкод, які заважають впровадженню дієвої системи попередження насильства в сім ' ї в Україні

За даними моніторингу діяльності центрів СССДМ та аналізу даної роботи в Україні можна визначити наступні перешкоди, проблеми та недоліки, які ми маємо сьогодні в сфері попередження насильства над дітьми:

Також можна погодитися з матеріалами моніторингу практики застосування законодавства про попередження насильства в сім'ї на рівні Херсонської області, який був проведений в рамках проекту ЄС - Сім'я без насильства: покращення в сільській місцевості усвідомлення населенням можливості правових дій щодо попередження насильства в сім - ї та профілактики жорстокого поводження з дітьми - (реалізується молодіжної організацією - Нова генерація - та Херсонський обласний центр - Успішна жінка - ), який визначає серед перешкод наступні:

Необхідні заходи та пропозиції щодо поліпшення роботи в сфері попередження насильства над дітьми

За результатами експертної оцінки можна визначити наступні заходи та пропозиції, впровадження яких необхідно для створення дієвої моделі попередження насильства над дітьми:

Матеріали моніторингу практики застосування законодавства про попередження насильства в сім - ї на рівні Херсонської області в рамках проекту ЄС говорять про наступні необхідні зміни:

Звернення до центру соціально-психологічної допомоги

Розповідь соціального педагога Житомирського обласного центру соціально-психологічної допомоги.

Кажуть, що діти – це квіт нації, наше майбутнє. Тому так часто батьки стараються, працюють з ранку до вечора, щоб тільки їхні чада жили краще. Всі зусилля вони направляють на те, щоб життя дітей було щасливим, радісним, безпроблемним. На жаль, наша молода держава не завжди має змогу в повному обсязі допомогти батькам “підняти на ноги” їхніх дітей, створити сприятливі умови для формування гармонійно розвинених особистостей. Батьки змушені самотужки долати проблеми, а діти зазнають труднощів, яких можна було б уникнути ще змалку. Так сталось і з молодою сім’єю Петренків, які через незабезпеченість окремим житлом, мали миритись з асоціальним способом життя близьких родичів: адже живуть в одній квартирі три родини.

Життя склалося так, що Ганні довелося без чоловіка виховувати свого сина. Намагаючись створити такі умови, щоб Іванко не почувався обділеним, жінка працює на декількох роботах. Пізно ввечері вона стомлена поспішає додому, щоб приділити час синові: нагодувати смачненьким, дізнатись про його успіхи та невдачі, допомогти виконати уроки. Але в рідній домівці Ганну чекає не лише син: мати, брат та дві сестри з малолітніми дітьми скучили цілий день сидіти в “чотирьох стінах”. Вони бажають урізноманітнити своє безперервне дозвілля, а Ганна є чудовою мішенню для критики, насмішок, постійного нагадування про те, що вона зі своєю дитиною – “камінь на шиї” матері, не здатна “ні чоловіка приворожити, ні горілки, як належить, вжити”. Крім того, родичі втягують у сварки Іванка, якого усіма способами намагаються налаштувати проти матері, користуючись довірливістю та наївністю дитини. Не витримуючи психологічного тиску та добре розуміючи, що при такому становищі справ вона назавжди втратить повагу єдиного сина, який є сенсом її життя, що з дитини виросте моральний інвалід, Ганна змушена була шукати розуміння та підтримку в Центрі.

Всі сили спеціалістів були зосереджені на допомозі сім’ї. І результат не забарився. Почали потроху налагоджуватись стосунки матері із сином. Під впливом постійної агресії, сварок, незлагоди, які панували на старій квартирі, Іванко став неслухняний, апатичний до навчання та навіть до власної гігієни. Перебуваючи під постійним доглядом працівників Центру, поведінка хлопчика почала змінюватись. Він навчився дбайливо заправляти ліжко, мити руки, робити уроки. В щоденнику з’явилися, небачені до цього оцінки “8” та “9” балів. Хлопець став менше грубіянити оточуючим, навіть зовні Іван став краще виглядати. Одним словом, пішло в сім’ї все на лад, а посмішки на обличчях мами та сина стали звичним явищем.

На жаль, стосунки з ріднею Ганна не налагодила. Попереду судове засідання, де необхідно відстояти право на частку житла для своєї сім’ї. Та сьогодні Ганна не тремтить, не тікає від жорстокості власної родини, а впевнено, з високо піднятою головою прямує до поставленої мети. Розуміння та підтримка сина дають їй сили для боротьби, віри в справедливість.

Хочеться вірити, що прийде час, коли кожна сім’я буде забезпечена власним житлом, в якому будуть підростати гідні поваги сини та дочки нашої Батьківщини.

Щастя багатодітної родини

На обліку Глухівського міського центру соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді Сумської області, перебуває 64 багатодітні родини, у яких виховується 208 дітей. Одна із найбільших родин – це сім’я Сіненко.

Олена Анатоліївна та Сергій Володимирович виховують шістьох дітей. Найстаршій Анастасії – 17років, Марії – 15 років, Ганні –14 років, Михайлу –11 років, Оленці – 9 років, наймолодшій Юлі – 8 років.

Сім років тому сім’я Сіненко переїхала з Росії в Україну, в село Шалигіно, Глухівського району. У селі живе мати Сергія, яку треба було доглядати. Але роботу в Шалигіно знайти було неможливо, томі родина переїхала до міста Глухів. Ще однією причиною переїзду стало те, що батьки хотіли, щоб у дітей було якнайбільше можливостей для розвитку. Крім того, усі діти добре співають, від батька вони унаслідували музичний талант.

З часом було оформлено громадянство України, але одна з найгостріших проблем після переїзду – це проблема з житлом.

Тому спеціалісти Глухівського міського центру соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді прийшли на допомогу багатодітній родині. Перш за все працівники центру організували надання гуманітарної допомоги родині у вигляді дитячого одягу та продуктів харчування. Наступним кроком став пошук нормального житла, бо родина знімала квартиру на першому поверсі, над підвалом, з якого йшла сирість. Від центру соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді відправили листа до міського голови з проханням сприяти забезпеченню цієї родини житлом. Це питання вирішилося не одразу. Та все ж родина Сіненків отримала ордер на кімнату в гуртожитку ЗАТ «Глухівінвестбуд». Для сім’ї це була величезна радість, бо тепер вони отримали прописку в місті, а це означає, що вони зможуть отримувати державну соціальну допомогу, як малозабезпечена сім’я, та стати на облік до міського районного центру зайнятості.

Працівники центру соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді і нині постійно допомагають родині забезпечуючи одягом, продуктами харчування, канцелярськими товарами для школи, безоплатним оздоровленням дітей влітку. До речі, донька Марія перемогла у обласному фестивалі «Свято творчості багатодітних родин» і отримала безкоштовну подорож в «Артек». Також, на даний момент, за сприянням центру соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді родина отримує безкоштовний хліб від Глухівського хлібокомбінату.

Зараз Сергій працює будівельником, Олена перебуває на обліку в міському центрі зайнятості. Усі діти відвідують музичну школу і прагнуть стать відомими та знаменитими.

Так, тримаючись гуртом та допомагаючи одне одному, члени родини Сіненків йдуть по життю. Це справжня сім’я, в якій кожен, завжди знайде свою частку тепла і любові.

Соціальні історії

Я – мати наркомана... Робота над помилками

Як розтопити байдуже материнське серце?

Дівчинка знайшла своє щастя – родину

Від прийомної сім'ї до дитячого будинку сімейного типу

Леонід почав усе з «чистого листа»…

Щоденна робота районного центру соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді

Серце до серця

«Чужих дітей не буває…

Розповідь працівника центру соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді

Дитині потрібна родина...

Звернення до центру соціально-психологічної допомоги не залишилось без реагування: Наталії допомогли!

Допомога центра соціальних служб молодій родині

Справжня родина для Дениса

«Велике серце Світлани»

Родина для Андрія

«Шанс на щастя є завжди...»

« Я іду на причастя до слова…»

В калиновім вінку краси…»

«Історія Олениної перемоги»

Розповідь прийомної матері

Історія Наталії

Розповідь прийомної матері

Не залишили Віктора сам на сам із бідою

Як соціальні працівники вітали з Новорічними та різдвяними святами дітей Харківщині

«Допомога для Ганни та Михайлика»

Звернення до центру соціально-психологічної допомоги

Щастя багатодітної родини